Збігнєв Ненацький - Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький

— Мою історію з перснем, — знову почала дівчина, — ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?

Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.

— Фй-ю-у! — свиснула вона протягло, дуже заінтригована. — їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?

А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:

— Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.

— Еге ж, — знизав я плечима. — Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв’язатися?

Марта подивилася загадково.

— Коли я йшла до вас… — почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. — А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…

— Ну, кажіть швидше, — роздратувався я.

— Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.

— Що таке?! — підхопився я з землі. — Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.

— Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви — з повідомленням про табір Чорного Франека. А я — освідчення в коханні.

— Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.

— Про що? — зацікавилась вона.

— Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі.

Вона махнула рукою.

— Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Каштан Немо.

В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект — поштовий папір і конверт — я дав Марті, а сам почав шкрябати на другому.

«Шановний Капітане Немо!

Я стежив за вашими сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п’ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.

P.S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».

Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.

— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?

Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.

Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?

Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.

Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.

На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.

Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?

Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.

Подорож у нічному мороці. В таємному таборі ватаги. Розмова злодійчуків. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог. Чи я — Капітан Немо? В полоні на острові. Руда Бронка. Тяжка доля полонених.

Мене збудило лопотіння краплин по брезентовому полотнищі намету. Я виглянув надвір і побачив, що над озером уже запав морок. У моїх сусідів світилися в наметах газові лампи й чулася розмова.

Дощ дужче залопотів по наметі, а потім зненацька вщух. Напевне, хмара пішла десь далі, тільки злегка скропивши цю місцевість. Але повітря не похолоднішало, а, навпаки, стало ще більш парко й душно. Цієї ночі треба було рясного, гарного дощу.

Я вмився в озері й, відчуваючи голод, відкраяв собі шматок хліба, купленого чотири дні тому, намастив його маслом і полуничним джемом. Ніч наступала швидко, і шкода було гаяти час, щоб скип’ятити чай.

Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машині вийняв непромокальну торбину, в яку хотів потім запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусіди думали, ніби я ще сплю. Закинув камеру на плече і тихо пішов берегом озера в той бік, звідки було найближче до острівця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острів саме й був метою моєї подорожі.