Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

і тварин, карбовані тарелі й чаші, мозаїки з самоцвітів і ще багато дечого. На стінах висіли картини, — одне слово, підземний палац був простотаки музеєм рідкісних, курйозних і коштовних речей.

Спочатку швиденько оглянувши покої, Озма почала замислюватись: котрі ж із усіх численних прикрас, що там були, — обернені Евська Королева та її діти. Ніщо їй цього не підказувало, бо в жодному предметі не видно було й іскорки життя. Отже, вона мусила вгадувати наосліп: і дівчинка вперше зрозуміла, яке небезпечне її завдання і як легко вона може втратити власну волю, намагаючись визволити інших з неволі в Короля Номів. Не дивно, що хитрий Владар так добродушно сміявся зі своїх гостей: він знав, як легко можна спіймати їх у пастку.

Та Озма, раз наважившись на це діло, не покине його. Вона подивилась на срібний свічник із десятьма раменами й подумала: «Оце, можливо, Евська Королева зі своїми десятьма дітьми». Тому вона доторкнулася до свічника й вимовила «Ев», як сказав їй робити Король Номів. Але свічник лишився такий, як і був. Тоді вона перейшла до іншого покою й доторкнулась до порцелянового ягнятка, подумавши, що це, може, одне з дітей, яких вона шукала. Та знову марно. Три спроби; чотири спроби; п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять і десять спроб вона зробила, і жодна з них не була успішна!

Дівчинка легенько затремліла й поблідла навіть у рожевому світлі, бо їй лишилась одна спроба, і від тієї спроби залежала її власна доля!

Вона вирішила не поспішати й ще раз обійшла всі покої, поважно дивлячись на всі оздоби й намагаючись вирішити, до котрої із них доторкнутись.

Нарешті вона в розпачі наважилась довіритися випадкові. Стала на порозі одного покою, міцно заплющила очі й, відкинувши важку штору, наосліп ступила далі, простягши перед собою праву руку.

Повільно-повільно просувалась вона вперед, поки її рука доторкнулась до якогось предмета на круглому столику. Вона не знала, що то таке, але тихо вимовила: «Ев».

І в ту мить у покоях не стало нічого живого. А Король Номів набув нову оздобу. Бо на краю столика тепер сидів гарненький коник-стрибунець, неначе вирізьблений із суцільного смарагда. То було все, що лишилось від Озми з Озу.

У тронній залі Король Номів раптом звів очі й усміхнувся.

— Хто далі? — промовив він своїм приємним голосом.

Дороті, Страхопуд і Залізний Дроворуб, що сиділи й мовчали в тривозі, вражено здригнулись і втупили очі одне в одного.

— Принцесі не вдалося? — спитав Тік-Так.

— Як видно, — бадьоро відповів невеличкий Владар. — Але це не означає, що й нікому з вас не вдасться. Другий має право на дванадцять спроб, бо тепер тут є дванадцятеро людей, обернених у прикраси. Ну, ну! Хто з вас піде другим?

— Я, — сказала Дороті.

— Ні, — заперечив Залізний Дроворуб. — Я командувач Озминого війська, і це мій привілей — піти за нею й спробувати її врятувати.

— Ну, йди ти, — сказав Страхопуд. — Але будь обережний, старий друже.

— Буду обережний, — пообіцяв Залізний Дроворуб і рушив за Королем Номів до входу в палац.

І ось скеля зімкнулась за ним.

КОРОЛЬ НОМІВ СМІЄТЬСЯ

За мить Король вернуся на свій трон і знову розкурив люльку, а решта маленького гуртка пригодників повсідалась і стала чекати. Їх надто вразила невдача їхньої юної Правительки й те, що вона стала тепер оздобою в палаці Короля Номів — жахливому, моторошному місці попри всю його пишноту. Без своєї юної проводирки вони не знали, шо їм робити далі, і кожне, аж до тремтячого рядового, вже боялося, що скоро стане марною прикрасою, а не корисною істотою.

Раптом Король Номів засміявся:

— Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хо-хо-хо!

— Що сталося? — спитав Страхопуд.

— О, ваш друг, Залізний Дроворуб, став найкумеднішою річчю, яку лишень можна собі уявити! — відповів Король, утираючи сльози сміху. — Ніхто б не повірив, що з нього може вийти така кумедна оздоба. Хто далі?

Усі перезирнулися, похолонувши. Один із Генералів скорботно заридав.

— Чого це ви плачете? — спитав Страхопуд, обурившись, що той виявив таку слабкість.

— Він заборгував мені платню за шість тижнів, — відповів Генерал, — як же мені не плакати за ним!

— То йдіть і розшукайте його, — порадив Страхопуд.

— Я? — вигукнув переляканий Генерал.

— Атож! Це ваш обов’язок — іти слідом за вашим командувачем. Гайда!

— Я не піду, — сказав Генерал. — Я б, звичайно, хотів, але не піду — і квит.

Страхопуд запитливо глянув на Короля Номів.

— Дарма, — сказав веселий Владар. — Коли він не хоче піти до палацу й угадувати відмінених, я його вкину в котрусь зі своїх вогненних печей.

— Я піду! Аякже, я піду! — вмить заволав Генерал. — Де тут вхід? Де він? Впустіть мене швидше!

Король Номів провів його до палацу й вернувся чекати, що ж з того вийде. Що гам робив Генерал, не знає ніхто, але невдовзі Король викликав наступну жертву, і спробувати щастя припало одному з Полковників.

Отак, один за одним, усі двадцять шість офіцерів увійшли до палацу, спробували вгадувати відмінених і самі стали оздобами.

Тим часом Король наказав дати перекусити тим, що чекали, і до зали ввійшов грубо обтесаний Ном, несучи в руках тацю. Цей Ном був трохи не такий, як ті, що вже бачила Дороті, бо він мав на шиї важкого золотого ланцюга, який засвідчував, що це Головний Лакей Короля Номів, і поводився вельми поважно, бо навіть порадив Його Величності не їсти багато печива на ніч, а то він захворіє.

Та Дороті була дуже голодна й не боялась захворіти, тому вона з’їла кілька солодких