Джефрі Тріз - Слідами змови

Навіщо йому здалися такі гицлі, як ти! Ні, він тільки загадав мені передати тобі ось це.

Гайдук тицьнув мені коробку цукерків і подався геть, хилитаючись на кривих ногах.

Якусь мить я спантеличено дивився йому вслід, а коли він зник за дверима, на диво всім вибухнув нестримним реготом, спершись об стіну.

За п'ять хвилин, коли я, скинувши сукню, залишився в самій сорочці й коротеньких штанцях, до кімнати зайшов Бербедж.

— Молодець! — коротко мовив він. — Ти вирятував нас із біди.

За інших обставин я був би страшенно влещений, але коли він казав це, в його очах світилася лють.

— Де той негідник? — вигукнув він.

— Хто? — запитав я, начебто не розуміючи, кого він мав на увазі.

— Я виб'ю з нього дух, — сказав Бербедж із зловтішним притиском, і я зрозумів, що він дотримає слова.

Я вдягнув штани і почав застібати гаплики на поясі. Куди поділася Кіт? Може, втекла додому? Це була найбезпечніша схованка. Хай би переждала там, поки Бербедж трохи схолоне. Зараз йому краще не потрапляти на очі.

— Мабуть, їй… Йому стало негаразд… — почав був я, та Бербедж ураз перебив мені мову.

— Не заступайся за того мерзотника! — загорлав він. — Ніщо не може виправдати актора, який без попередження тікає з театру. Якби цей клятий хлопчисько не грав, як… як янгол, я б викинув його з усіма бебехами і ніколи не пустив на поріг театру! Проте, зважаючи на його здібності, я тільки відбатожу його так, що він пам'ятатиме все своє життя.

І саме цю мить до кімнати увійшла Кіт — з таким задоволеним виглядом, ніби курка, що знесла яйце. Всі її страхи минулися. Можна було подумати, що вона стала володаркою світу.

— Вітаю тебе, Піте! Ти…

Але враз вона помітила Бербеджа, що люто витріщився на неї, і застигла з роззявленим ротом.

— Тікай, Кіт! — вигукнув я.

Однак Бербедж уже заступив їй двері.

— Ага! — мовив він, і це коротке слово прозвучало ніби смертний вирок.

— Я дуже шкодую, сер, — почала Кіт, — але…

— Почекай, ти ще встигнеш пошкодувати, — перебив її Бербедж. — Дуже пошкодувати. Як ніколи в житті.

— Але ж… але ж Пітер так добре грав… — затинаючись мовила Кіт.

— Могло бути й інакше. Ти не знав, як у нього вийде, — відказав Бербедж і поволі рушив до неї, розставивши руки.

— Не треба! — вигукнув я і вчепився йому в рукав. — Послухайте мене, містере Бербеджу, не робіть цього! Адже Кіт не…

— Цить, Пітере! — шалено вигукнула Кіт.

Вона зважилась покірно прийняти кару.

Мабуть, вважала, що їй надають ляпанців.

Либонь, ніколи не бачила, як розлютований чоловік шмагає хлопця до крові.

— Геть з дороги! — тихо сказав Бербедж, одним рухом руки шпурнув мене в куток і насунувся на неї усім своїм величезним тілом.

— Ах ти ж неслуху, нікчемо, лукавцю, невдячнику, зрадливцю…

— Що сталося? — пролунав з порога спокійний Шекспірів голос. — Це що, нова кара, Діку? Винний дістає сто й одне прізвисько? Що ж, це в кожному разі краще, ніж сто й одна різка.

— Пожди, різок він теж скуштує.

Шекспір підійшов до друга й м'яко взяв його за руку.

— Ні, Діку.

— Не втручайся, Віле. В тебе надто жаліслива вдача. Треба провчити як слід малого негідника. Хай раз назавжди засвоїть перше правило актора — ніколи не підводити товаришів.

Однак Шекспір лишився незворушний.

— Якщо хто й навчатиме його правил акторської поведінки, то тільки я.

— Ти? Любий Віле, ти пишеш не згірш за саму музу, але як актор…

— Як актор я не можу рівнятися до тебе, — всміхаючись закінчив його думку Шекспір. — Ти кажеш правду. Проте ці хлопці — мої учні. І ніхто в театрі пальцем їх не займе.

— Що ж, гаразд, — поступився Бербедж і відійшов, знизавши плечима, — Хай буде по-твоєму. Але це тобі належить стежити, щоб вони поводилися як слід. Якщо вони знову викидатимуть коники, то вмить вилетять з театру.

— Полиш це на мене. Ніяких коників більше не буде.

Бербедж урочистим кроком вийшов з кімнати. Кіт несміливо позирнула на Шекспіра.

— То ви мене відшмагаєте?

Той засміявся:

— Ти чудово знаєш, що ні, моя люба.

Ми з Кіт аж роти пороззявляли від несподіванки. Шекспір зачинив двері й запросив нас знаком сісти.

— Я здогадався ще кілька день тому, — сказав він. — Жоден хлопець не зміг би зіграти Джульєту так, як ти. Хоча, — додав він, приязно позирнувши на мене, — Пітер копіював тебе дуже точно. А тепер розкажи мені все.

І, на моє диво, Кіт (яка весь цей час крилася від мене) розповіла всю свою історію. Я вже мав нагоду зауважити, що Шекспір глибоко розумів людську душу. На нього можна було звірити геть усі таємниці.

— Мені теж довелося пережити щось подібне до того, що сталося з Джульєтою, — сказала вона. — Мабуть, саме тому мені так легко її грати. Мій опікун хотів, щоб я взяла шлюб із чоловіком, який мені не подобався.

— Але ж ти ще дівча, — зауважив Шекспір, здивовано підводячи брови.

— Мені тринадцять років. Майже стільки, як і Джульєті. Весілля мало відбутися років за два, а тим часом він подбав про заручини.

— А Ромео? — спитав драматург, весело поблискуючи очима.

Кіт зневажливо засміялася.

— У мене немає ніякого Ромео. Я не бажаю виходити заміж. Отож одного вечора, коли запала темрява, я втекла з дому свого опікуна і, перебравшись хлопцем, приєдналася до Десмондової трупи. Далі ви знаєте. Я не повернуся додому, аж поки дійду встановленого законом віку й зможу чинити на свій розсуд, незважаючи на їхні погрози.