Стівен Кінг - Пісня Сюзани: Темна Вежа VI

– Так, я живу в готелі «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт»26, на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці. Невдовзі в мене буде квартира в кондомініумі…

Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, і знову закрив рота.

Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб її новий приятель добре міг її бачити, і гарячково думала.

– Матсе, послухай-но мене, окей?

– Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.

Її пересмикнуло від огиди – отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.

– Ти маєш кредитну картку?

Матс гордовито усміхнувся:

– У мене їх багато. Є «Америкен експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-голд», а ще маю…

– Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… – на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, – до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. – Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. – Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?

– О, ні, звісно, що ні, – здивувався він.

– Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?

– Так, Сюзанна Мія Дін.

Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків – їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, – та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, – до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана27.

– Ой, як кууульно, – промовила одна ледь не пошепки.

– Абсолютний ульот, – відгукнулася друга.

– А ви, дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, – промовила Сюзанна.

Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.

– Ми конче мусимо йти? – спитала перша.

– Так! – наказала Сюзанна.

– Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, – промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.

– Забудьте, що ви мене бачили! – гукнула їм услід Сюзанна.

Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.

– Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.

– Що таке «катай хутко»? Я не розумію.

– Це означає «поспішай», – сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. – Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.

Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.

– Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?

– Так. – Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? – Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… – Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. – Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?

– Ага, к чортам його, того хлопця! – скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.

– А твої запори?

– Що?

– Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, – промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. – Ти коли зазвичай ходиш?

– Отрасу після снітанку.

– Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… «Матурин», і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

– Матурин.

– Правильно. А тепер катай.

– А мені не можна взяти собі sköldpadda?

– Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив з місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

– Мапуть, я її таки заперу, – промовив він. – Мапуть, вона належить мені по праву.

– Цікаво побачити, як тобі це вдасться. – Це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: – Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. «Не хитруй з хитруном», – ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

– Матс, Матурин, – промовив він. – Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: «Калья – Каллаген».

– Розумію, – врешті сказала вона. – Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

– А кому вона тоді належить? – Це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці:

– Сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

– Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

– І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася однією річчю.

– Він казав про готель. Там є телефон?