Стівен Кінг - Пісня Сюзани: Темна Вежа VI

Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових

(крадених)

туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі «Сюзанна-Мія» лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.

– Чого ти дожидаєшся? – зарепетувала Мія. – Чому ми тут іще сидимо?

– Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, – відповіла Сюзанна.

А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».

У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення – окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, – але почувалася в ньому якось відчужено.

«Бо це ж майбутнє», – зринула думка.

Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні- Айленду, – подумалось їй. – Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру – їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).

Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало піаніно – «Ніч і день»28, – і Сюзанна здогадалася, якщо вона піде на звук, то побачить там багато шкіряних фотелів, багато іскристих пляшок і джентльмена у білому смокінгу, котрий радий буде їй прислужитися, навіть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Від усього цього їй стало зовсім гарно на душі.

Прямо попереду містилася реєстраційна стійка, а за нею перебувала найекзотичніша жінка з усіх, яких на своїм віку доводилося бачити Сюзанні. На вигляд у ній змішалися білі, чорні і китайці. Там, 1964-го, цю жінку, безсумнівно, незважаючи на її красу, обзивали б метискою. А тут її одягнули у надзвичайно гарний костюм і посадовили за реєстраційну стійку великого першокласного готелю. Хай Темна вежа і вельми похилилася, подумала Сюзанна, і білий світ, можливо, вже не дуже певний, але, на її думку, ця жінка за стійкою є доказом (якщо докази комусь тут потрібні) того, що не все розвалюється чи йде в хибному напрямку. Вона якраз балакала з клієнтом, котрий оскаржував рахунок за переглянуті ним у себе в номері відеофільми, бозна, що воно таке.

«Не переймайся, це майбутнє, – знову нагадала сама собі Сюзанна. – Це наукова фантастика, як місто Лад. Сприймай все як є».

– Мені байдуже, що воно таке і в якому часі, – заявила Мія. – Я мушу бути поряд з телефоном. Я мушу піклуватися про мого малюка.

Сюзанна було пройшла повз щит на тринозі, потім зупинилася й обернулася, щоб уважніше роздивитися, що там написано.

ВІД ПЕРШОГО ЧЕРВНЯ 1999 року ГОТЕЛЬ «НЬЮ-ЙОРК ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА «КОРОЛІВСЬКИЙ ПЛАЗА-ООН».

ЦЕ ЧЕРГОВИЙ ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ компаній «СОМБРА»/ «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР»!

«“Сомбра” – це ж як в тому шикарному кондомініумі “Затока Черепахи”… який так і не було збудовано, судячи з облямованої чорним склом вежі, що там стирчить на розі, – подумала Сюзанна. – Цікаво. А “Північний центр” – це “Північний центр позитроніки”».

Вона відчула, як укол болю прохромив їй голову. Укол? Та де збіса, то був удар блискавки. В неї аж сльози бризнули з очей. І вона знала, хто наслав на неї цей біль. Це Мія, котру не цікавила ні корпорація «Сомбра», ні «Північний центр позитроніки», ані сама Темна вежа, проявила так своє нетерпіння. Сюзанна розуміла, що з цим треба щось робити, принаймні спробувати щось поміняти. Мія сліпо зосередилася на малюкові, але, якщо вона не бажає втратити свого малюка, їй доведеться трохи розширити власний кругозір.

– Вона заїдає тебе всю дорогу, – озвалася Детта. Голос її прозвучав тверезо, жорстко й підбадьорливо. – Та ти й сама це добре знаєш, авжеж?

Сюзанна знала.

Вона почекала, поки чоловік закінчив пояснювати свою проблему – він замовив якийсь фільм під назвою «Х-рейтинг»29 випадково, але був не проти за нього заплатити, аби лише цю назву не записували до його рахунку, – а тоді зробила крок до стійки. Серце в неї калаталося.

– Мій друг Матьєссен ван Вік мав замовити для мене номер, – промовила вона. При цьому вона помітила, з якою зарозумілою несхвальністю адміністраторка дивиться на її