Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

не було б ніякої страшної історії. Та я не хотів ганьбити його. «Не роби чуже горе підвалинами свого щастя!» — вчить нас народна мудрість. Так сказав тато моєму старшому братові Кості, коли той хотів запросити до театру дівчину, яка подобалась його другові. І Костя не запросив.

Розслідування ще не було завершене. Мотиви злочину ще не були з'ясовані. «Навіщо? Навіщо Глібові знадобилося…» Це запитання жорстоко мучило мене. І все ж я ніяк не виявив, що Гліб чимось завинив. Хоч ділити провину на двох завжди легше, ніж брати її всю на себе! Гліб був поруч і, здавалося, прохав: «Доручи! Доручи мені щось важке!» Він хотів спокутувати…

Наташа стояла біля віконця каси й дивилася на розклад, наче все ще перевіряла, надіялася. Вираз її обличчя був такий, що краплини дощу на її очах здавалися сльозами. Рішучість знову повернулася до мене: «Я мушу тут-таки, не відходячи від каси, щось придумати! І висушити ці краплини! І повернути усмішку її обличчю! Так, я мушу. Тоді і вона, і всі інші знову побачать у мені рятівника: люди пам'ятають про останній вчинок».

І тут… Ідея яскравою блискавкою мигнула в моєму мозкові. Але ніхто не помітив, бо це було в мозкові…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому лунає зойк з підвалу

— У вас тут є пошта? — спитав я Гліба.

— За Станцією, недалеко. По той бік… — Квапливо й старанно, як Миронова, пояснив Гліб; йому хотілося, щоб я забув про його темне минуле!

— Там є телефонна будка? — спитав я. — Для міжміських переговорів?

— Одна будка є…

— Нам досить однієї! — вигукнув я так голосно й радісно, що всі підбігли до нас.

— Я знав, що ти придумаєш… Що ти знайдеш вихід! Такий у тебе талант! — сказав Принц Датський, який усе ще цінував чужі таланти.

— Зараз ми побіжимо на пошту, щоб урятувати Наташину маму і взагалі всіх наших батьків. Подзвонимо й скажемо, що все гаразд: затрималися, але до ночі приїдемо. Гліб покаже дорогу.

— Це велике діло! — сказав Принц, простягаючи свої довгі руки, щоб обняти мене. — І як усе велике, таке ясне й просте: подзвонити, заспокоїти. Це знахідка!

До чужих знахідок він також ставився з великою повагою.

Знову всі подивилися на мене з погано прихованим захватом: люди пам'ятають про останній вчинок.

Раптом Принц спохмурнів.

— Що сталося? — спитав я.

— Зовсім забув: у нас вдома немає телефону… Та це нічого. Мої батьки, на щастя, здорові.

І все-таки я поринув у задуму. Але ненадовго! Коли я починаю щось вигадувати, виникає справжня ланцюгова реакція: одна ідея чіпляється за другу. Так було й того разу. Я став навшпиньки й обняв благородного Принца:

— Даси мені свою адресу! Я продиктую її своєму старшому братові Кості, а він збігає і заспокоїть твоїх батьків.

В тому, що у Наташі є телефон, я не сумнівався. Я це просто знав. Іноді я набирав її номер і, якщо вона підходила, мовчки дихав у трубку. «Чого ви там дихаєте?» — сказала вона одного разу. Відтоді я перестав дихати.

— Веди нас, Сусаніне! — звертаючись до Гліба, урочисто мовив Покійник.

Я кинув на Гліба швидкий, але гострий погляд; сам того не знаючи, Покійник влучив у ціль: уранці Гліб, мов Сусанін, збивав нас з дороги. Тільки ж Сусанін вчинив так з ворогами, а Гліб із своїми друзями. В цьому була принципова різниця!

Ми побігли за Глібом. Чому ми поспішали, важко було сказати: до наступної електрички залишалося ще багато годин. Просто ми того дня звикли бігати, немовби нас весь час наздоганяла погоня. Але погоні, на жаль, не було! А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Подекуди виднілися калюжі, в які ми несхибно потрапляли. Грязюка нагадувала густу сіру кашу, яка апетитно чвакала під ногами. Дощ чимдалі дужчав, приємно освіжаючи в дорозі. Дерева ласкаво простягали до нас свої криві чорні руки…

Гліб біг поперед усіх. І не тільки тому, що ми не знали дороги: він, як і досі, дуже старався.

— О-он там! — на ходу крикнув Гліб, вказуючи на одноповерховий будиночок, над яким була синя, з білими літерами, вивіска: «Пошта. Телеграф. Телефон».

«Іще трохи, — мріяв я, — і Наташа зайде в будку, з якої все буває чутно. І я почую слова: «Мамцю, не хвилюйся!» Потім вона вийде й кине на мене швидкий, але вдячний погляд. А потім і ми будемо дзвонити… Грошей вистачить: адже батьки дали «про всяк випадок», а в підвалі витрачати їх не було на що!»

Вікна будиночка кликали, вабили мене до себе з такою силою, що я випередив Гліба. Ці вікна здавалися мені близькими й рідними до тієї хвилини, коли я побачив, що вони зсередини щільно зачинені віконницями.

Я одразу трохи відстав, і Гліб досяг будиночка перший. Але він не вибіг на ганок, а поступився, щоб я міг пройти. Я вибіг, смикнув за ручку, яка виявилася холодною і мокрою. А двері виявилися зачиненими.

«Вихідний день — неділя», — прочитав я на облізлій табличці.

О, які сумні несподіванки підсуває нам життя!

Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п'ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам'ятав!

Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було