Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

про Наташину маму. А інших, вірніше сказати, іншого, а ще точніше сказати, Гліба, я гадаю, підганяло сумління… Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що воно в ньому вже прокидалося. А передчуття підказувало мені, що незабаром прокинеться зовсім!

Того дня я весь час про щось думав, щось помічав або передчував… «Коли не відбуваються якісь цікаві події, то й цікаві думки не з'являються, — міркував я. — Бо нема ніяких спостережень… А коли відбувається щось важливе, думки в голові просто снуються. Тому в моїй повісті могло б бути дуже багато ліричних відступів і всіляких роздумів. Але сюжет підганяє мене, і від ліричних відступів доводиться відступатися. Авжеж, саме події породжують розумні думки! Це я відчуваю на собі. Але це також думка! Думка про думки!»

З цією думкою я закляк на місці, став як укопаний.

Ноги мої враз, без будь-якого попередження прикипіли до землі, і хтось наскочив на мене ззаду. Але я навіть не озирнувся й не глянув, хто саме. А на того, хто наскочив на мене, наразився ще хтось… Усе сталося так, як буває на шосе, коли машина несподівано гальмує.

Я дивився вперед, крізь сосновий лісок. Він був молоденький, рідкий, і крізь нього було ясно видно, що електричка підкотила до станції не з міста, а з протилежного боку. «Виходить, та сама… яка в місто. На яку ми квапимося!» я не встиг ще як слід цьому повірити, а електричка знову гукнула й рушила.

О, як часто життя готує нам несподіванки! Події з тією ж карколомною швидкістю змінювали одна одну…

Наташа піднесла годинника до вуха, і я зауважив, що рука її тремтить. Цей дрож ураз передався мені. Але я тремтів внутрішньо, про себе, і не показував цього.

Того дня вже не вперше нас усіх кидало в дрож. Та й було чого подрижати.

— Іде… — сказала Наташа. — Я його вранці по радіо перевіряла.

Вона відірвала годинник від вуха, на яке я дивився. Ніколи досі я не помічав, що воно таке маленьке, акуратне, щільно притиснуте до волосся. Як мені хотілося, щоб воно, це вухо, почуло щось утішне, радісне!

— Трапляється, що електрички приходять раніше, — сказав я. — Особливо, якщо треба, щоб вони затримались… Це я помічав. Але ж не на чверть години! Ну, на якусь хвилину, дві…

— То що ж це було? — тужно вигукнув Покійник. — Як тоді із скелетом? Галюцинація?

— Не мудруй, — сказав я. — Поміркуємо. Сьогодні у нас…

Миронова підняла руку і квапливо, наче боячись, що її хтось випередить, підказала:

— Неділя!

— Отже, виходить…

— Вихідний день! — підказала Миронова.

Я поволі міркував:

— А у вихідні дні бувають…

— Додаткові поїзди! — квапливо закінчила мою фразу Миронова Коли треба було підказати вчительці чи взагалі начальству, вона дуже швидко міркувала.

— Саме так! — погодився я, — Це був додатковий поїзд. Електричка о сімнадцятій нуль-нуль прийде. Я ж сам бачив розклад… На станцію!

Ми знову зірвалися з місця й побігли. Я мчав швидше за всіх: мені хотілося першим переконатися, що це був справді додатковий поїзд, а не найзвичайнісінький, не той, що підлягає щоденному розкладу.

Тільки Гліб намагався мене випередити. Я зрозумів: йому хотілося відзначитися, щоб хоч чим-небудь спокутувати… Все-таки я перший підлетів до віконця каси: прагнення моє здійснилося. Та краще б воно не здійснювалося!.. Біля віконця висів металевий щит з колонками цифр і словами: «щодня», «по неділях», «далі з усіма зупинками…» Щит був розділений на дві половини: «До міста» — «З міста».

Я забігав очима по розкладу.

— Ось… звичайно! Сімнадцять нуль-нуль!

— Це з міста, — почувся за моєю спиною тихий Наташин голос.

— Як? Хіба? Не може бути! — Слова вилітали у мене з рота просто так, од хвилювання. Я й сам бачив, що Наташа мала рацію.

— А нам треба було на шістнадцять сорок п'ять! Саме ця електричка й пішла…

— Хіба? Не може бути! Як же воно…

— Наступна буде через чотири години, — сказала Наташа. — По цій лінії поїзди ходять не часто. Зовсім рідко… Особливе восени. Тому я й просила тебе подивитись… коли ми приїхали…

«Як же це могло статися?! — думав я, тупо дивлячись на розклад. Я соромився обернутися й глянути на Наташу. — Вранці я поквапився… Хотів скоріше виконати її прохання. О, яка мудра народна мудрість, яка вчить нас: поспішиш — людей насмішиш!»

Проте ніхто не сміявся.

— Ми дістанемося додому не раніше одинадцятої, — сказала Наташа. — А я обіцяла мамі о шостій або о сьомій… Не уявляю. Що з нею тепер буде. Не уявляю… Як же це так, Алику?

— Хіба не ясно? Якби він уранці уважніше подивився, ми могли б встигнути, — сказав той самий Покійник, який ще недавно прощався з життям у підвалі. — Ми поспішили б…

Які жорстокі несподіванки часом підсуває нам життя! Тепер виходило, що я в усьому винен. Про Племінника встигли забути. Забули й про те, що я, мов сміливий Данко, освітив усім шлях до Порятунку (це світло влилося в підвал, коли я підійшов до щита з словами: «Не підходити!» — й відкинув його). Забули, що я, саме я вивів усіх з підвалу, подарував усім волю і незалежність! Незалежність від Племінника, який ще невідомо скільки тримав би нас у страшному полоні.

Давно я помітив, що люди пам'ятають лише про твій останній вчинок. Можна здійснити багато великих і прекрасних справ, але якщо остання (навіть найменша!) буде поганою, запам'ятають саме її.

Плутанина з розкладом сталася вранці, але здавалося, що саме це був мій останній вчинок, і помилка, моя випадкова вранішня помилка одразу немовби перекреслила все. Тепер пам'ятали тільки про неї. Відчуття чорної несправедливості боляче ранило моє серце… Проте я не показував виду, що поранений!

Про Гліба ніхто нічого не знав. Це теж було несправедливо: адже якби він не попрохав Племінника замкнути нас, взагалі