Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

на нас поглянула і більше ні про що не розпитувала. Вона хотіла пригостити нас суницями, але ми подякували і пішли.

По дорозі до табору ми довго йшли мовчки. Нарешті Галина сказала:

— Факт! Вовка батькам каже, що йде в табір, а сам іде працювати десь над своїм винаходом. Цікаво…

Вона не договорила. В кінці просіки, якою ми йшли, показався Андрійко. Він швидко дріботів нам назустріч. Підійшовши до нас, він уривчасто сказав:

— Вийшов вас зустрічати. Одержав листа від Грушина. Я взяв листа в Андрійка і зачитав уголос:

— «Андрійку!

Я пишу тобі, Сергійкові й Галці, як своїм близьким друзям.

Сьогодні опівночі вирішується моя доля. Я випробовую свій винахід, на який витратив усі свої заощадження і задля якого, може, залишуся на другий рік.

Мені потрібна ваша допомога, і якщо ви мені друзі, то ви не відмовите. Візьміть — свої панцерники і рівно опівночі приїздіть на те місце, де ми з вами зіткнулися. Пароль — «Архімед».

Якщо ви мені друзі, то ви це зробите. Якщо ви кому-небудь бовкнете, це буде підлість з вашого боку.

Грушин».

Прочитавши листа, ми довго мовчали. Потім Андрійко промовив:

— А що як знову ракетний двигун?

Це Андрійко згадав пригоду з моделлю ракетного автомобіля. Коли ми після аварії відвідували Вовку в лікарні, він нам пояснив, що вибух стався через помилку в конструкції, й обіцяв переробити автомобіль.

Ми довго сиділи під гілками сосни біля придорожньої канави, ворушили, немов таргани вусами, затиснутими в зубах травинками і думали, що нам робити. Втекти з табору вночі — за таке діло можна вилетіти із загону. Виказати Вовчину таємницю було б не по-товариськи. Та якщо Вовка знову будує ракетний двигун, може статися нещасний випадок, і його не можна залишити самого.

За лісом заграла сурма. Це в таборі кликали обідати. Ми підвелись із землі.

— То як же? — спитав Андрійко.

Галка обтрусила сміттячко, що поприставало до спідниці. Раптом вона почервоніла і ні з того ні з сього розсердилася:

— Ото дурень!.. Ну який же він дурень!.. Андрійко замріяно сказав:

— Звідкіль ти знаєш? Багатьох винахідників спершу мали за дурнів, а потім виявлялося, що вони генії.

Андрійко подивився на Галку своїми великими очима. Видно було, що йому дуже хотілося допомагати Вовці. Я теж був не від того. Я брав участь у літературному гуртку, і наш керівник говорив, що коли хочеш бути письменником, то треба все бачити і все пережити.

— Ну? — спитав я Галку. Галка накинулася на мене:

— «Ну, ну»! От як попадемося сьогодні вночі, то вже… то вже я не винувата!

* * *

Ми з великим нетерпінням дочекалися десятої години вечора, коли табір лягає спати. Потім, лежачи в ліжках, чекали ще півгодини, поки табір засне. Нарешті ми обережно вимкнулися з дому і зустрілися біля річки, де біля причалу з двох дощок стояв наш флот.

Галя й Андрій сіли на «Марата», я зайняв «Аврору».

Метрів сто ми йшли на тичках (побоювалися, що колеса зчинять багато шуму), потім пустили в хід машини.

Повільно рухалися наші судна темною звивистою річкою. Над берегами схилилися верби, і по їхніх вершечках слідом за нами обережно скрадався місяць. Пливли ми дуже довго. Я вже думав, що поночі проминули місце зустрічі, аж раптом чийсь голос у кущах на березі тихо мовив:

— Архімед!

Ми застопорили машини і стали дивитися на берег. Нічого не видно. Темно.

— Архімед! — тихо повторив Вовка.

Ми стали причалювати. Об борти човнів зашаруділо листя латаття. Кущі ворухнулися. З'явився Вовка. Ми висадилися на берег і прив'язали човни до великого корча.

На Вовці була бумазейна куртка, такі самі штани, заправлені в панчохи, і велика тепла кепка.

— Спасибі, що прийшли, — сказав він. — Ходімо!

— Вовко! Що ти ще вигадав? — засичала Галка.

— Ходімо! — повторив Вовка.

Він повів нас вузькою стежкою поміж величезних заростей якихось рослин на темному дні яру. Незабаром ми зрозуміли, що це кропива: Галка так заверещала, що в селі за річкою загавкали собаки.

Спотикаючись, піднімаючи руки, щоб не пожалитися кропивою, ми дійшли до якоїсь занедбаної повітки. Тут Грушин зупинився.

— Що ти ще вигадав, Вовко? — знову засичала Галка й боязко озирнулася.

Вовка трохи помовчав, тоді відповів:

— Підводний човен нового типу.

Ми відразу повеселішали: випробовувати модель підводного човна — це вам не ракетний двигун!

— Ви мені потрібні для того, щоб загвинтити мене в люк.

— Ку… куди загвинтити? — хрипко спитала Галка.

— У люк, — спокійно відповів Вовка.

Галка важко дихала. Я відчував, що зараз станеться неприємність. До Галини підійшов Андрійко. Він тихенько проказав:

— Назвався грибом — лізь у кіш.

Галка нічого не відповіла.

Жахливо заскрипіли великі двері, і ми увійшли в повітку. У темряві відгонило олійною фарбою. Вовка засвітив свічку.

Приміщення було захаращене всіляким мотлохом. Валялися в купі інструменти і старі журнали: «Всемирный следопыт», «Мир приключений». «Вокруг света». У кутку стояв примус без ніжок. біля нього — паяльник. Два здоровенні павуки квапливо підтягувалися до стелі.

Біля стіни на всю її довжину на спеціальних підставках стояв підводний човен Вовки Грушина. Він скидався на невелику байдарку. В носовій частині його височіла труба метрів зо три заввишки і сантиметрів з чотири в діаметрі. Весь човен було пофарбовано в зелений колір, а на борту червоними літерами написано: «Архімед».

Вовка пояснив нам його будову:

— Судно поринає на глибину два