Олесь Ульяненко - Там, де південь...

неї на спині, а ліва нога нетерпляче здригнулася. Вітер крутив білі вихри цвіту акації, абрикоси й персика на сірому гудроні траси. Завив буксир у порту. І вона повернула туди голову, потім знову на його сигнал. Полковнику зробилося смішно, навіть легко, можна так сказати. Викручуючи, зовсім по-школярськи, стегнами, трусячи двома кісками, вона пішла до нього… А потім, коли на нього напливло, наче в чудернацькому західному фільмі, які він люстрував, після того, як вона стояла раком, широко розставивши ноги, й кричала на запітніле люстро — їй так подобалося, а потім він невпинно входив і входив у неї, і не міг ніяк кінчити, — й коли це все закінчилося пекучим оргазмом, він, полковник, замахав руками, тому що обличчя Лізки було зараз не її, а обличчям чи то доньки, чи то покійної дружини. Вона потерлася об нього грудьми, животом, об його — широкий, як барабан; полковник заспокоївся, лежав і бавився її ладними грудьми, починаючи смакувати доцільність свого життя, що зараз над головою бриніло вольфрамовими нитками всіляких там пересторог і фанаберій. Вона піднялася вище, потерлася кицькою об його груди. Сіла йому на обличчя, і полковник усмоктав приємну вологу розпуклих губ. Відтак вона кінчила, наче відчитала вірша чи математичну задачку, сіла поруч і закурила. Спокій і задоволення ще висіли в повітрі якусь хвилину, а потім полковник завовтузився, неспокійно й тривожно. Він дедалі частіше, настирніше мусив відганяти думки про Ірину, але вони приходили, зовсім невагомі, легші за повітря, вони тремтіли разом із жіночими білями в нього на губах, розривали запахом потаємні мозкові комірчини. Лізка перевернулася на живота й світила круглим красивим задом. Полковник поляпав її по заду й сказав:

— Збирайся. Ми їдемо.

— І я з тобою! — писнула радісно вона.

І вона стала ходити. Швидко, вперед і назад. Полковник дивився на неї, і з печаллю згадував, але що — так і не зміг впіймати думки чи спогадів.

— Перестань ходити, — сказав він тихо, але з присвистом. — Краще скажи, мені от згадується часто…

— Нічого страшного… — вона сіла, розставила ноги і кивнула головою донизу, в свій кущик із рожевими губками.

— Хочеш цього? — стулила ноги. — Будеш мати, коли візьмеш із собою…

— Мата Харі[1] грьобана, — просвистів полковник, але звівся й почав повільно вдягатися. — Натягай свої лахи…

Зрештою, він подумав, що це нічогісінько не змінить. Колись і з нею доведеться прощатися, а в який спосіб — то полковника найменше турбувало. Його порожній погляд не здивував дівчину. Вона повільно натягнула труси, балахон сукні впав, закрив від нього її тіло, і роздратування зникло — легко, швидко, як щезає мігрень. І отже, він пішов першим, вона слідом за ним. А не навпаки. Нарешті він дозволив собі закурити. Полковник курив лише в таких випадках. У такі часи він курив багато. Це його збуджувало. Що саме: процес куріння, «після» — він не знав. Саме про це, а ще про багато іншого він думав, виводячи «копійку» на пагорб: підвісні мости, роздвоєні мости, зелені в білому латки районів, що наскакували один на один, наче шматки пирога під час землетрусу. Він зупинив машину. Рівний шум стояв у вухах. Відтоді, як вони виїхали з дачі, шум не полишав його ні на секунду, наче впала за спиною велетенська кам’яна стіна. І ще полковник весь час намагався обернутися, але непоясненний жах змушував його тримати голову прямо. До смерті, як до абстракції, полковник так і не звик.

— Лапа, ми довго стояти будемо? — вона ще не знала, куди їдуть, а ніздрі природно від збудження вібрували, як два маленьких насоси. Зараз вона нагадувала білку, хижу й хитру.

— Нам он у той будиночок, лапа, — сказав полковник, і повів машину вниз.

Так, внизу, в саманному будинку, що нагадував залізничний вагон, їх ніхто не зустрів. Густо смерділо блювотинням, тютюновим димом і горілкою. Прийшла побічна думка, чиста, як холодний осінній протяг, що молодість безнадійна, але не настільки ж, блядь його морді. Не настільки, що якийсь недоумок садить твою доньку на голку, потім на коляру, потім на хор; це саме так, як залізти в матню до мужика. Полковник від таких прозрінь трусонув головою, як лев у зоопарку. Лізка йшла попереду на півзігнутих, зацікавлено стромляючи то в одну кімнату, то в другу свого писочка. Полковник навіть зачудувався дівчиною в школярській сукні. У кінці коридору — прочинені двері, косяк світла, клуби тютюнового диму вивалювалися разом із криком і сміхом.

— Блядь, їм весело! — зі злістю вилаявся полковник.

— Не лайся, татусю, — Лізка капризно надула губи.

Запхавши руки в кишені, він стояв і дивився на: дві сітчасті койки, двох молодиків, роздягнених до пояса, на столик із десятком пляшок пива, пляшкою горілки й купою тарані, напівсирої і з червами, доктора зі скрученими руками, мокрими штаньми й ротом, зав’язаним брудною хусткою. Лізка хіхікнула, виставила наперед свою довжелезну, ще трохи цибату ногу. Вітер вдарив у вікно, відкрив його настіж, і від удару присутні завмерли. Тільки полковник стояв, уперши твердий погляд у комічну фігурку Альбертика, і не виймав із кишень руки.

— Ну, що ви скажете, довбні? — почав полковник.

— Та… — клаповухий, із ластовинням на все обличчя. — Там, шеф, мєлкі шибуршили… Е-е-е. Ми до темноти тут і сидимо. Альбертик слухняний. Правда, Альбертик? — І він відписав Альбертику дзвінкого ляща. Альбертик смикнув руками, підняв їх догори, чим викликав у полковника хвилю бридоти, ненависті й різних там неприємностей, котрі повинен відчувати батько.

— А можна мені! — писнула Лізка й махнула своєю ніжкою, незграбно і невміло, але з повним завзяттям, перед обличчям Альбертика. Полковник осмикнув її, й вона надула губки, на красиві її очі набігли сльози досади.

— Ось так треба. І-а-а! — вигукнув товстун, зіскочив із койки й п’ятою поцілив доктору в щелепу.

Доктор посунувся вздовж стіни, хустка сповзла, й усі побачили свіжий беззубий рот Альберта.

— Уйобки! Ви створили прецедент! — проскрипів полковник.