Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

двох. Ніби й дівчата, ніби й однокласниці, а лежать мов колоди кожна у своєму ліжку. По обидва боки за стінами лунав сміх, голосні розмови, хтось грав у карти, десь слухали музику, і лише в них панувала тиша, ніби вони були не на екскурсії, а у в’язниці.

— І чого ви як відморожені? — не втрималася вона, та на відповідь довелося чекати довгенько. Клаудія б, певне, і не діждалася її взагалі, якби не те, що Зоська просто не вміла бути неввічливою.

— Чому тобі так здається? — відповіла вона запитанням.

— Нічого мені не здається. Лежите на своїх ліжках, ніби два трупи. Одна шукає натхнення в стелі, друга в стіні. На біса ви взагалі їхали сюди? Краще б удома лишилися.

— Та вже ж не для того, щоб з тобою спілкуватися! — озвалася раптом Агата.

Клаудія на мить подумала, чи не образитися їй. Але навіть черговий конфлікт був кращим, ніж ця мертва мовчанка.

— Ну звісно. Ми собі дуже горді, га? Про що, справді, можна зі мною говорити?

— Як би тобі сказати… — Агата роздумувала, як дошкульніше відповісти, щоб Клаудія образилася. — Десь так. У нас небагато спільного.

— Припиніть! — перелякалася Зося.

— Бо що? Бо я занадто проста, еге?! Теж мені, пані велика знайшлася!

— Я цього не казала.

— Дівчата! — утрутилася Зося. Вона більше не сподівалася, що сварка швидко закінчиться.

— Не казала, але подумала!

— Можу думати, що мені захочеться!

— Емо засране! — несподівано вигукнула Клаудія, невідомо чого. Вона ладна була побитися з Агатою, узяла руки в боки й чекала чергової образи.

Агата витягла з вух навушники, повільно відклала MP3 на тумбочку й уперше того вечора глянула Клаудії в очі.

— Що ти сказала? — просичала вона.

— Що тобі геть у голові попереверталося від твого багатства!

— Ти про моє багатство нічого не знаєш.

— Знаю все, що треба. Ти просто жалюгідна подоба людини! — верещала Клаудія, вихлюпуючи весь свій гнів і гіркоту, а Зоська подумала, що зараз прибіжить класна керівничка або власниця пансіону — і все скінчиться.

Проте ніхто не почув піднесених голосів дівчат у загальному шарварку.

— Я? — холодно цідила Агата. — Ти на себе подивися. Хто ти така?

— Хто я така — це моя справа, але мені здається, що одягатися щодня так, ніби ти йдеш за труною, це просто лажа. Лажа в кубі, як і твій утуплений у землю погляд і вираз обличчя, наче тебе весь світ скривдив. Ти про життя нічого не знаєш, от і вигадуєш неіснуючі проблеми!

— Усе сказала?

— Ні! — Клаудія розкручувалася дедалі більше. Їй справді хотілося виплеснути із себе все, що в ній накопичилося. — Коли живеш у таких розкошах, як ти, просто гріх прикидатися нещасною. Просто гріх!

— А що ти знаєш про гріх? Здається, ти й сама дечим грішиш? — закопилила губу Агата. — Хто дав тобі право когось оцінювати? Ти що, знаєш, що діється в моїй голові? Живеш моїм життям? Знаєш, хто я така, про що думаю?

Клаудія не відповіла. У глибині душі вона погоджувалася з Агатою, але їй наболіло, тому слова самі вилітали з вуст і вгамуватися було ніяк…

— Гадаєш, що ти виглядаєш похмурою? Та ти просто смішна!

— А ти дурепа. Досить із тебе, чи дещо додати? Якусь історію про твої розваги? Може, Марціна би таке зацікавило? А може, ще декого? Твою маму, наприклад. Або класну керівничку. Чи директорку. Чи поліцію.

— Ти цього не зробиш! — не на жарт перелякалася Клаудія.

— Отож відчепися від мене раз і назавжди! — просичала Агата.

— Господи, дівчата! Вгамуйтеся! Ну, чого ви? — марно благала Зося. Її Агатині слова перелякали ще більше. Вона не бажала знати, що там у Клаудії на сумлінні. Дівчина радо вийшла би з кімнати, проте щось їй підказувало, що тоді ці двоє почнуть битися, а це вже точно нікому не потрібно.

— Подумати лишень, що я тільки хотіла поговорити… — недовірливо похитала головою Клаудія.

— Ти вирішила мене цим ощасливити? — холодно й іронічно процідила Агата. — Наступного разу не раджу. І своїми спостереженнями зі мною теж не варто ділитися. Мені це нецікаво.

Клаудія посмутнішала. Власне, вона отримала ні за що. Не те, щоб їй хотілося заприязнитися з Агатою, просто принаймні на час поїздки можна було закопати сокиру війни. Крім того, ніхто вже не пам’ятав, чому вони так ненавидять одна одну.

Що не кажи, а на компліментах Марцін таки знався! Треба віддати йому належне. Він був чарівливим (такого слова Клаудія не знала), дуже милим і гарно вихованим, підводився, коли вставала вона, відчиняв перед нею двері, пропускав наперед, подавав куртку. Добре принаймні, що в ручку не цілував, бо цього б вона точно не стерпіла. І весь час говорив. А вже як починав, то не міг зупинитися:

«У тебе такі гарні долоні. Твої очі нагадують мені сапфіри або бірюзу. Коли ти посміхаєшся, сонце вмирає від заздрощів. Ти моя цукерка!» — і так без кінця. Слів йому не бракувало. Де він цьому навчився? Клаудія ще ніколи не бачила хлопця, який міг би так висловлюватися. Спершу кепкувала з нього, але невдовзі почала звикати. Досі вона такого не зазнала.

Дівчина навіть не усвідомлювала, що потрапила на гачок, і хоча Марцін досі трохи її дратував, та вона вже пробачала хлопцеві його старомодність. А він знай собі балакав. Рот просто не закривався, а Клаудія слухала й танула.

«Я його не кохаю, — думала вона своїм звичаєм. — Але хіба це важливо?»

Останнього дня перед виїздом в їдальні мала відбутися дискотека. Така собі ідіотська вигадка класної керівнички. Вона ніби й хотіла, щоб усе було якнайкраще, але скільки пар набереться в класі? Три? То з ким танцювати? Її ідея сподобалася хіба що Клаудії й Марцінові. Але