Володимир Набоков - Лоліта

дорозi (й вiдвернути, можливо, автове зiткнення, яке б розбило нашу неоднакову мрiю), я дуже завбачливо, та безуспiшно спробував з нею зв'язатись телефоном: подзвонив у табiр "Ку", та виявилось, що вона ось уже годину як вiд'їхала. Впавши замiсть неї на Лолiту, я сказав з подрогом i п'янливiстю вiд влади над роком — що одружуся з її матiр'ю. Менi довелось сказати це ще раз, бо щось заважало їй поставитись з повною увагою до моїх слiв. "Оце так чудово", проговорила вона зi смiхом. "Коли весiлля? Постривайте-но мить — тут у мене цуценя — цуценя зайнялося моєю шкарпеткою.

Алло — ". Вона додала, що вочевидь розваг у неї буде багато... I я зрозумiв, поклавши слухавку, що двох годин у дитячому таборi було досить, щоб новi враження цiлком витiснили з голови маленької Лолiти образ чарiвного пана Гумберта. Втiм, тепер це не мало значення. Дiстану її знову по викiнченню чемного термiну пiсля вiнчання. "Букет вiнчальний на могилi зiв'януть ледве би устиг", як висловився б поет. Та я не поет. Я лишень сумлiнний iсторiограф.

Замислившись, я оглянув вмiст кухонного холодильника й, знайшовши його надмiру аскетичним, вiдрядився до мiста й набрав найбiльш запахущих i масних продуктiв якi були. Купив окрiм того спиртних напоїв високої якостi, та ще й кiлька сортiв вiтамiнiв. Я майже не сумнiвався, що з допомогою цих збуджувальних засобiв, та власних своїх ресурсiв я буду в змозi вiдвернути деякий, так би мовити, конфуз, який мiг би трапитись вiд нестачi почуттiв, коли прийде час явити могутнє й нетерпляче полум'я. Знову й знову винахiдливий Гумберт викликав подобизну Шарлотти яким вона вбачалась у шпаринi мужеської уяви. Тiло її було плеканим i струнким, нiхто цього не заперечував, i я мiг би, напевно, пiдпертись думкою, що вона як би старша сестра Лолiти — якщо тiльки менi не в'являлись надмiру реально її важкi стегна, округлi колiна, розкiшнi груди, ледь загрубла рожева шкiра шиї ("ледь загрубла" в порiвняннi з шовком i медом) та всi iншi риси того плачевного й нидкого, йменованого: "вродлива жiнка".

Сонце завершило свiй звичайний обхiд дому. День дозрiв i став схилятись до вечора. Я спорожнив повну склянку спиртного. Й ще одну. Й ще. Улюблений мiй напiй, джинанас — сумiш джина й ананасового соку — завжди подвоює мою енергiю. Вирiшив пiдстригти занедбану галявку в нашому саду. Une petit attention. Вона була засмiчена кульбабою, i чийсь клятий собака — не зношу собак — спаплюжив кам'янi плити, на яких колись стояв кам'яний годинник.

Майже всi кульбаби вже перетворились iз сонць у мiсяцi. Джин i Лолiта грали менi в жилах, i я ледь не впав через складенi стiльцi, якi хотiв прибрати.

Червоносмужнi зебри! Буває така вiдрижка, яка звучить овацiєю — принаймнi моя так звучала. Старий паркан позаду саду видiляв його вiд сусiдських викидiв i бузковиння; та жодного перетину не було мiж переднiм краєм нашої галявки (там де вона положисто бiгла вздовж однiєї сторони старого будинку) й вулицею. Тому я мiг визирати (з посмiшкою людини доброзичливих прагнень) повернення Шарлотти: цей зуб слiд було вирвати одразу. Впадно налягаючи на ручну газоно-косарку, що тягла мене вперед — при чому посiченi травинки, пiдстрибуючи, й нiби цвiрiнькаючи, виблискували при низькому сонцi, — я не зводив очей з видного менi вiдрiзка примiської вулицi. Вона загиналась до нас з-пiд склепiння надвеликих тiнястих дерев, а потiм швидко збiгала дедалi стрiмкiше вздовж цегляного, виноградом сповитого будинку старушки Вiзавi та її розложистої галявини (значно охайнiшої нiж наша), щоб нарештi сховатись за нашим ґанком, не видним менi з того мiсця, де я ригав собi й трудився.

Кульбаби впали. Соковитий трав'яний дух змiшувався з ананасовим. Двi дiвчинки, Марiон i Мабель, за чиїми походеньками туди-сюди я, часом, стежив машинально (та хто мiг замiнити мою Лолiту?), пройшли в напрямку проспекту (звiдки спускалась наша Лоун-Стрiт): одна йшла штовхаючи ровер, iнша йдучи живилась з паперового мiшочка, й обидвi розмовляли в повний голос, з сонячною дзвiнкiстю. Симпатичний омсон, а летичний маврин, що служив у старушки насупроти садiвником та шофером, широко всмiхнувшись менi здаля, крикнув, i знову крикнув, коментуючи крик жестом, що я, мовляв, незвично енергiйний у цей день. Бовдур-пес, який належав нашому сусiдовi, збагатiлому лахмiтнику, кинувся навздогiн синьому возу — не Шарлоттиному. Та з двох дiвчаток, що була вродливiшою (Мабель, здається), в коротких штанцях, в бюстотримальнику з бретельками, якому нема чого було втримувати, й така ярковолоса (нiмфетка, клянусь Паном!) пробiгла назад зминаючи в долонях нiкчемний паперовий мiшочок, i зникла з поля зору нiкчемного цього цапа, зайшовши за фронтон вiлли п-на й п-нi Гумберт. Автомобiль сiмейного типу вискочив з листвяного затiнку проспекту, й надалi тягнучи деяку його частину на собi, поки цей узор не розбiгся по його даху, за край якого тримався лiвою рукою, висунутою з вiкна, напiвголий водiй машини; вона промайнула iдiотським алюром, а поряд мчав собака вiдставного лахмiтника. Далi була нiжна пауза, iз деяким подрогом у грудях я узрiв повернення Синього Седана.

Вiн слизнув пiд гору й зник за рогом будинку. Я вирiзнив мигцем її спокiйний, блiдий профiль. Менi спало на думку, що допоки вона не пiднiметься на другий поверх, вона не знатиме поїхав я чи нi. Хвилину по тому, з виразом великого страждання на обличчi, вона виглянула на мене з вiконця Лолiтчиної кiмнатки. Я так хутко взбiг сходами, що встиг досягти кiмнатки, до того як вона вийшла з неї.

18.

Коли наречена — вдовиця, а жених — вдiвець; коли вона прожила в "нашому славному мiстечку" менше двох рокiв, вiн — не бiльше мiсяця; коли мосьє не в змозi чекати, щоб скiнчилась дурна тяганина, а мадам вiдступає йому з поблажливим усмiхом; тодi весiлля буває за звичай доволi "непишним". Молода може обiйтись i без тiари помаранчевого квiття, тримаючи на мiсцi коротку фату, й без бiлої орхiдеї, закладеної в молитовник. Дочка молодої, мабуть, внесла б до шлюбної церемонiї Г. i Г. живого малинового блиску; та я вiдчував, як ризиковано було б з мого боку виказати припертiй до стiнки Лолiтi