Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Таки хтось прийшов? — стурбовано запитала дівчина.

— П-прийшов, — старий махнув головою. — Так якось вийшло, розумієш, він мертвий!

Обличчя жінки посерйознішало, вона роззирнулася по кімнаті, немов щось шукала.

— Де він?

— Там, у сараї, — Василь розвів руками, неначе вибачався. — Таке горе, навіть не знаю, що й сказати...

— Заспокойтеся, все гаразд, — жінка взяла Василя за руку і спробувала посміхнутися, що вдалося їй не дуже добре — Пішли подивимося.

Обоє вийшли з хати, перетнули подвір’я і зникли у хліву.

— Зараз, я трохи двері прочиню, — Василь почав відводити убік величезну браму, — щоб видніше було.

— Не треба, — Марічка зняла з ременя ліхтарик, — де?

— Там, у сіні.

Жінка зробила кілька кроків до кутка, на який вказав Василь. На постеленому поверх сіна рядні лежав чоловік. На вигляд йому — за тридцять. Русявий, добре збитий. На обличчі застигла маска болю. В агонії він, мабуть, відкинув голову назад, від чого жили на шиї натяглися. Чоловік був у військовій формі, однак без будь-яких шевронів чи знаків приналежності. Куртка на грудях розстебнута, під нею виднілася бурого кольору перев’язка.

Василь топтався позаду жінки. Марічка присіла біля військового.

— Я намагався спинити кров, та у мене ж нічого окрім бинта не було. Нічого не зміг зробити. Він дві доби пролежав і так до тями й не прийшов.

— Коли це сталося? — жінка методично оглядала одяг мерця.

— Десь чотири доби тому. Он там його речі.

Дівчина підвелася і пішла до закутку, де знайшла заплямований кров’ю військовий наплічник. Поруч лежав короткостволий автомат із лазерним наведенням.

— Документи у нього якісь були? — Марічка почала перебирати речі у наплічнику.

— Ні, у нього тільки якесь незвичне татуювання на руці з тильного боку.

Жінка кинула речі, повернулася до тіла і закотила рукав куртки. На руці дійсно було татуювання, що віддалено нагадувало штрих-код, які ставлять на продуктах.

— Гаразд, — жінка дістала мобільник, зробила знімок і натиснула кілька кнопок, — з’ясуємо, хто це. Час є.

Вона повернулася до наплічника. Нічого дивного у ньому не було. Консерви, набої, карта, одяг.

— Це його телефон? — Марічка підняла із землі заплямований кров’ю апарат, у якому посередині зяяла дірка від кулі.

— Його, — підтвердив Василь. — Телефон був у нагрудній кишені.

— Так, — дівчина встала. — Вже нічого не змінити. Пішли розкажеш, як це сталося.

Старий із шумом видихнув із легенів повітря.

— Чого ти, Василю, припини, — Марічка взяла долоні старого в свої. — На війні, як на війні. Я ж попереджала.

— Попереджала, та слова — то одне, а це... — старий хитнув головою в бік мерця, — зовсім інше. Я в житті нікого не побив навіть так, щоб сильно, а тут...

— Будемо сподіватися, що він у тебе перший і останній.

Вони вийшли із сараю і пішли у бік хати.

— А ти впевнений, що він сам був? — жінка завмерла і глянула на старого.

— Сам. Я пройшов його дорогою аж до лісу. Якби не сам, гадаю, мене уже живого точно не було б.

— Усе, поночі далі не підемо, — Анісімов притулився до дерева і глянув на карту. — Ось Новосілки, там ніхто не живе, однак іти туди про всяк випадок не будемо, а ось ми. Сомов, тут десь кілометр праворуч має бути хата лісника, йди перевір, там і заночуємо.

Сомов кивнув і зник у лісових сутінках. Анісімов запалив цигарку, щільно прикрив полум’я запальнички рукою.

— Будеш? — простягнув цигарку Михайлову.

Той узяв цигарку, присів і теж прикурив.

— Перший раз у зоні?

— Звісно, перший, дурницю питаєш, — тихо відповів Михайлов, — це ж не моя земля.

— І то правда. А де бувати довелося?

— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.

— Ясно.

У цю мить повернувся Сомов.

— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.

— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.

Чоловіки пішли в бік хати.

— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.

— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».

— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.

— І знайшли? — реготнув Сомов.

— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.

— Тобто — поки що?

— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!

Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну