Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Товар слід переправити до Одеси, — наказав. — Знайди надійний транспорт.
Гупач замислився. Викрадення автомобіля виключається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з «Волгою», приватник — не проблема, та що влізе у «Волгу» — кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.
— Хто фінансує операцію, шеф? — запитав.
Левинський поморщився.
— Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовлено — все навпіл. І витрати також.
— Не зовсім справедливо, — закрутив головою Гупач. — На передовій тільки я. Головою ризикую.
Левинський пирхнув.
— Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому продаси шкурки?
— На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.
— Давай, — знущально мовив Левинський, — давай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної міліції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!
Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар — все одно, що самому добровільно затягнути на шиї зашморг. Та набридло підкорятися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш — за півмісяця дві «мокрих» справи, це ж тобі не жарт!
Самі собою «мокрі» справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке — відправити на той світ двох якихось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьому Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг — тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід — щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне — як підвести людину до шибениці!
Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід — вміє переконати людину, що все одне — не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне — мовляв, і померти гідно не можеш.
— Ой-йой-йой, які часи були — в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.
Пожував лимон і запевнив Левинського:
— Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на організацію.
— Так тому й бути. За успіх! — Левинський налив по другій.
— Оптом? — коротко запитав Гупач.
— Ти що, дурний? Як можна вроздріб?
— Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.
— Тобі що, й цього мало?
— Не мало, та все одно шкода.
— Не будь зажерливим. Ще одне діло — і на все життя!
— В тебе й так на все життя вистачить.
— А ти на чужий коровай очей не поривай!
Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетрини. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой великий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.
— Я на тебе в Одесі чекатиму, — уточнив Левинський. — Якраз відпустка починається.
— Не довіряєте? — сердито відсунув фужер Гупач.
Левинський зиркнув на нього одним оком зневажливо, — а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.
— Тебе там уперше бачитимуть, — пояснив, як пояснюють учневі елементарні речі, — отже, не довірятимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!
— Вам видніше… — неохоче погодився Гупач, і Левинський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі — ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків — і все.
— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.
— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.
— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.
— Обмізкуємо, — пообіцяв Гупач.
Левинський відломив шматочок добре підсмаженого курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта.
«Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?»
Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.
Олександр Степанович підняв келих і з задоволенням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й піднебінні.
— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провернемо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.
— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.
— Я тобі точно кажу: зав’язую!
Левинський допив шампанське й попросив рахунок. Розрахувавшись, наказав:
— Коли домовишся про машину, подзвониш. Скажеш, що хотів би здати на комісію болгарську дублянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одеські координати. Усе, я пішов.
Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.
Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автограф для слідчого», після закриття браузера.