Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

Але в наметі Раї не було. Її зброєносець — Світланка — сиділа з набундюченим обличчям і глянула на Володю скоса. Він її ні про що не запитав.

Він побачив Раю сам, коли обійшов намет і попрямував до табору.

Рая стояла, прихилившись лобом до сосни, плечі її здригалися.

Володя підійшов і ніяково торкнув її за лікоть. Рая обернулася, і він відступив з досадою і полегшенням водночас. Вона не плакала, а сміялася. На лобі їх темніли цяточки смоли…

Призовий пиріг Володя і Кашка ледь покуштували: бажаючих пригоститися набрався цілий натовп.

Грамота, яку вручили Кашці, була дуже гарна. Він довго роздивлявся її, коли залишився сам. Потім згорнув у трубку й перев'язав ниткою, яку висмикнув із сорочки. Збігав у табір і сховав грамоту в тумбочці.

Після цього Кашка повернувся до наметів.

Намети вже прибирали, і Володі тут не було.

Невже все закінчилося? Невже свято погасло?

Ні, не все. Увечері було ще вогнище. І Кашка сидів зовсім поруч із Володею. Сидів мовчки й дивився на вогонь. Лише один раз запитав:

— Во-лодю… А ще буде турнір?

— Навряд, — сказав Володя. — Чуєш, ти не бачив Юрка Земцова?

На ліс, на табір накочувалась гроза. Зверху, просто від зеніту, набряклі дощами й тривогою, повільно падали хмари. Бузкові, безпросвітні, в тонких і кривих стрілах блискавок. Їхня ватяна маса заглушала грім, і були тільки блискавки й тиша.

Усі чекали першого грому і розсипчастого удару перших крапель: одні для того, щоб зі сміхом вибігти під пружні струмені, інші для того, щоб зітхнути полегшено — шум зливи тамує страх перед грозою.

Алеї і майданчики спорожніли, дачі притихли. У потемнілих шибках відбивалися блискавки, а в траві змійками пробігали маленькі вітри.

Лише три людини не сховалися від грози. Вожатий Сергій був сьогодні черговий і перевіряв, чи все готове до удару негоди. Володя ще не встиг увійти у дім: він повертався з лісу. Третій був Кашка: він виринув із бічної алеї і закрокував услід за Володею, а потім наздогнав його.

— Во-лодю… А от у індійців теж є луки… Ці луки далеко стріляють?

— Що? Не знаю, — відповів Володя, не уповільнюючи ходи. — Далеко, напевно… Звичайно, далеко. Біжи під дах, зараз такий дощ уперіщить.

Кашка залишився на алеї. Він задер голову і, здається, тільки зараз побачив, що діється на небі. Але на грізний рух хмар він дивився байдуже і не рушив з місця.

Сергій стояв на гайку під піддашком. Він бачив Володю й Кашку, чув їхню розмову. Та ось Володя пішов, а Кашка залишився, І навколо нього вже падали у пісок важкі, як кулі, краплі.

Сергій стрибнув з ґанку.

— Ходімо. Ну, чого ти тут стоїш? Це все одно марно.

Він привів Кашку під піддашок, і вони почали дивитися, як наростає дощ.

Ударив і радісно розкотився над табором грім: здригнулися шибки й підлога. А Кашка не здригнувся. Він запитав пошепки:

— А ще буде турнір?

— Ні, — сказав Сергій. — Нецікаво влаштовувати два однакових діла підряд… Та й до чого тут турнір, Кашко?

Він поклав руку на маленьке плече колишнього зброєносця і хотів ще щось додати. Але із сусідньої дачі зі сміхом вискочили хлопці в трусиках і застрибали під дощем:

— Тобі так не хочеться, — напівзапитливо промовив Сергій, — еге ж, Кашко?

— Ні…

Кашка обережно, але рішуче вивільнив плече й обернувся до дверей. Ту ж мить двері відчинилися, і на ґанок вибігла Серафима.

— Господи, нарешті! Знову ти, Голубєв, десь пропадав! Мало мені ще клопотів…

— Ми тут з ним бесідували, — заступився Сергій.

— Еге ж! Він із самого ранку пропадає! Все з тобою бесідує!

Кашка боком прослизнув у двері.

— Він останні дні весь час кудись зникає, — поскаржилася Серафима. — Просто біда. Такий тихий, дисциплінований хлопчик був… І сьогодні теж. Я його шукати пішла, а тут гроза. Я цих гроз більше смерті боюся.

— А ось вони не бояться, — Сергій кивнув у бік хлопців, що веселилися.

— Таж… зараз дощ. Коли дощ, не дуже страшно…

— Так, — погодився Сергій.

— Ти якийсь похмурий, — сказала Серафима. — Набридло чергувати?

— Певна річ… Але ні, не те. От зараз я дивився… Розумієш, є дві людини. І одна ходить за другою просто по слідах, дивиться на неї відданими очима. А та, друга, нічого не хоче помічати. І прикро бачити, як вона втрачає вірного друга. А сказати не скажеш. Силою дружбу не прищепиш.

— Так уже… не помічає, — вимовила Серафима й повільно почервоніла. — Може, це просто… характер такий. Може, вона… він… теж…

«З глузду з'їхати! — охнув про себе Сергій. — Про що це вона?»

«Хвиля» відшуміла й ущухла. Турнірні хвилювання залишилися позаду. Луки й стріли були зібрані в піонерську кімнату на виставку. З'явилися інші справи.

І тільки один з усіх, колишній зброєносець Кашка, сумував. Кашці був потрібен Володя.

Невже все може так швидко закінчитися? Вогнище, намети, стріли. Червоний олень… «А ми з тобою усе-таки молодці…» Все було — і нічого немає…

Те, що Кашка ходить за ним по п'ятах, Володя помітив лише після розмови з Серафимою. Вона запитала його:

— Слухай! Де врешті-решт Кашка Голубєв?

Серафима була всього на п'ять років старша за Володю, і він почував себе з нею як рівний.

— Схаменися, — сказав він. — А я тут при чому? Хіба я нянька? Після турніру я його не бачив.

— «Не бачив»! — обурилася Серафима. — Він