Анатолій Григорович Костецький - Пригодам — ура!

не секрет: річці треба очерет, а не динаміт і глиби… Це — відомо навіть рибам… 7 А в річки питали, чи хочеться їй до моря летіти лише по прямій?! А хто запитав у старого села, якому ця річка за матір була, яка напувала, яка годувала, красою святою людей дарувала?! 8 Дерева стогнали: — як бути без річки?! Без неї — нам лячно! Без неї — незвично! Луги висихали і ридма ридали: — Навіщо Людина в нас річку забрала?! 9 Не стало невдовзі лугів і лісів. Не чути навколо веселих птахів. Не стало краси і старого села. І річка нікуди уже не текла, бо зникла, старенька, ні в чому не винна… 10 Так знов довела всім навколо Людина, що вічний володар природи — вона!.. Так чом же ця казка про річку — сумна?.. ХОЧУ ЛІТАТИ!
Казкова повість


1

Найкраще у світі — не спати, коли знаєш: усі навколо давно поснули. Спить мама — підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне, бачить у сні, що вона — дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить, усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення. І хоч вона холодна — хто ж вам топитиме у травні! — Корнелій тулиться до неї і лагідно муркоче.

Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба — нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.

Я підходжу до вікна, розчиняю його — і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня — і сміливо зіскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена