Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

простору.. Дно часом перевертається, часом воно над нами.. Звідти, де ще недавно текла блакить — десь звідти надходить біле.. Воно ще невидиме, десь недалеко.. але воно надходить: якісь довкола спалахи, але невидимі: невидиме сяйво.. Перші біляві посланці пролітають між дрібного дощу, навскіс, крізь мокрі гілки аличі.. Я бачу їх з вікна.. Там за шибкою темно.. Внизу в дворі кілька білих авт.. Вони стирчать там з самого ранку: зверху білі, мокрі, а всередині шибки темні.. непроникні.. Може, так і зі снігом — зверху він білий, а всередині — темний.. Але, мабуть, ні: на автах лише білі маски.. грубі, тяжкі.. недолугі.. хоч і на колесах. Застиглі маски блискавичного снігу.. Досі невидимого.. Остання ніч у Львові.. Засвітився вікнами дім навпроти: семибаштова фортеця — по три уступи з кожного боку і вежа посередині.. Там, під самим дахом, живе родина яструбів, я знаю.. Завтра зранку вирушимо надовго у далекі сніги.. За ніч оцей сірий сихівський двір з розфарбованими яскраво пеньками під обчухраним кленом, де можна випити і пограти в карти — вирине вранці з густого туману темнуватими прямокутними дахами якогось ще ненародженого Альбера Марке.. протоптаний рідкий сніг.. набережна якоїсь Сени.. навіть блищатиме якась вода.. кілька заблуканих постатей..

Мовчання.. тиша.. Десь вони зустрінуться — але такі різні! Мовчання — воно ось почалось.. ще вчувається теплий подих останнього слова.. до мовчання можна торкнутись рукою.. До тиші — ніколи.. Тиша — вона вічна: поза цим світом видніється її тінь, сама тінь: тінь бачимо і чуємо.. Але самої тиші не дано ані бачити, ані чути.. Сніг і тиша.. яка страшна спорідненість витає десь тут.. Які безодні сходяться.. Я заблукав десь між цих двох гір.. Моя ліва і права рука.. можуть хіба уві сні признатись мені — що вони і є саме ними.. недосяжними.. Вже другий день повний місяць, і мені погано.. Голова важка, нічого не хочеться.. В такі дні стараюсь нікого не бачити.. не дуже рухатись.. Але завжди настає момент, коли місяць відходить і стає легше.. Коли їхав електричкою зі Львова до Стрия — то навіть не хотів дивитись у вікно.. А вже як минали автобусом Болехів і під’їжджали до Гошева — в салоні було темно.. у купі постатей я раптом відчув строгий ритм темних силуетів проти запітнілих вікон.. Могутні силуети титанів.. І я раптом відчув запах хутра і свіжого снігу.. десь зовсім поруч.. Невже місяць відступив? Перед мостом через Свічу водій пригальмував і ввімкнув світло: біля мене стояли два хлопці.. мабуть, вертались додому з якоїсь будови — бо в одного з торби виглядав блискучий термос з погнутою кришкою.. Якийсь потертий темний кожушок.. і до нього на спині поприставала деревна стружка.. Світло знов згасло.. Мене вже відпустив місяць: тепер.. ось.. Я відчув запах.. дуже давній запах.. хутра і свіжого снігу! Він відпустив мене.. Тепер буде легше..

На столі у стограмовому келишку стоїть п’ять вповні розквітлих підсніжників, зірваних отут — під вікном.. Поруч — жіночий найменший торс.. Підсніжники «скульптурніші», сильніші за статуетку.. Вона витесана з верби, вони — в своєму «сніговому» матер’ялі.. От якби вона була з кістки.. Бо мармур — лише бліда подоба кістки.. Хоч дуже хотілося б торкнутися фігурки з родоського мармуру.. теплого.. поточеного часом.. Знов цілий вечір возився зі своїм яструбом.. Хоч не хоч, а сповзає до жіночої статуетки — вузька талія, широкі клуби.. Давні греки перейняли зі Сходу дивний гібрид первісної пташки з жіночими персами — сирену.. Цікаво, як вона співала? як соловейко? Мабуть, Одіссей дуже багато втратив би, коли б його друзі заткали йому вуха воском і прив’язали до щогли.. Вони нікуди не ділись.. Синиці, сойки, сороки.. десь о четвертій над ранком закінчив свого Яструба.. Він увесь мокрий.. сік чвиркав мені просто в очі.. Таке враження, що зачепив жилу в серцевині.. Десь на півтори долоні, не більший.. Я так розхвилювався, що зовсім не спав.. Руки аж горіли, так набрякли.. коли їх тулиш одну до одної в ліктях — то легше ніби.. Вранці дуже сліпуче сонце.. Піднявся вітер..

Вийшов по червону глину обмазати свіжий торс.. Понад Турянкою кротячі купини чорні, світлоруді чи бурі.. є й червонясті.. Почався дощ.. Знайшов кілька нових підсніжників.. Уже цвітуть: вони.. первоцвіт, один пролісок.. підбіл і кілька білих анемонів.. Кроти не спали цілу зиму.. Набрав мішечок ніби червоної.. але невідомо, яка буде — як висохне.. Коли вже вертався — перед дверими темніла свіжа купина.. Аж парувала..

Під самою хатою кріт вирив найчервонішу.. Простіше було б укинути той торс просто туди..

Як часом важливі залишки білого.. на скульптурі.. на землі, на небі.. У складках землі лишилось трохи білого.. Рельєф припорошений снігом.. Гавриленко відкривав у Сезана не густий чорний колір — а пізній білий: білі проміжки між сосон гори Сен-Віктуар.. білі начерки пером з ледь підмальованими плямами.. білі поля книжки.. А як він сам любив біле поміж ультрамарином: десь посеред плям весняного неба та й майне святкова латка дівочого рукава чи хмари.. Колись ми зі Стахом — він тоді всюди водив мене за руку, як дитину — зайшли в майстерню Гавриленка.. Чистенька світла одна кімнатка.. На робочому столику сторч стоїть кольорова листівка з «Мадонною Конестабіле» в овалі Рафаеля.. Розгублено питаюся про те, про се.. Спитали, чи подобається фільм «Тіні забутих предків».. Сподобався.. Я його дивився.. і не раз.. Але подивишся.. ну ще раз — і все, тобі досить.. А на це дивишся — він показав на листівочку з «Мадонною» — і ніколи не набридне.. Отак би дивився і дивився..

Не вщухає дощ.. Турянка виходить з берегів.. Її коване тіло в темряві вилискує: витискається з берегів.. виходить — теж гарно — як крізь хвіртку на луг.. Ці малі річки — стихії.. і Стримба, і Ворона.. і — найменша — Турянка.. Але дивно — варто було зблиснути крізь хмари бірюзовому клаптику неба — як вода почала