Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

– А на яку годину саунд-чек? – глухо поцікавився Дімон.

– Виступ починається о восьмій вечора, – відізвався Гриня, – значить десь біля шостої здалося би вже там бути…

– Тоді давайте тут на половину п’ятої, – запропонував Студік. – Якраз інструменти складемо, “шланги” позмотуємо і поїдемо.

Гриня нахилився до попільнички і загасив недопалок.

– Може, раніше трохи? – випускаючи залишки диму, сказав він. – Десь на півчетверту… Дімон, Михась, з роботи відпроситесь? Ще би програму раз прокатали…

На цьому і зупинилися. Климовський ще поцікавився чи хлопці попередили своїх друзів, на що отримав відповідь, що друзі були повідомлені і, натомість, дуже цікавилися можливістю безкоштовного входу в “Гайку”. Гриня подумав, що ніхто, мабуть, не прийде і трохи розстроївся. Але одразу ж заспокоївся, коли почув від Михася, що Маркіта обіцяла прийти.

Група ще раз мовчки перекурила і розійшлась по домівках. Гриня і Михась цілу дорогу додому мовчали.

Завтра було занадто близько.

* * * * *

Гриня дивився крізь трамвайне вікно на різнокольорові вулиці Міста. Яскраві вітрини бутіків, суворі вивіски нотаріальних контор, сірі державні установи, багаточисленні продуктові магазини, вуличні продавці, перехожі, автомобілі, маршрутки – Місто кипіло прямісінько перед замисленим юнаком. Поруч стояли Михась, Фашист і Студік. Їх настрій був веселішим. Михась жартівливо називав Циммера “халявником” і казав, що “фашистам завжди таланить”. Свої випади він аргументував тим, що лише Дімону ніколи не треба возити за собою інструмент – ні на концерти, ні на репетиції. Хлопці голосно сміялись.

Гриня краєм вуха слухав Михасеві казки, але думав про інше. Два тижні довбаний метелик, чи хто воно там, йому не снився, а сьогодні на тобі, все спочатку! Проте цієї ночі золоте створіння нічого не сказало, а лише лагідно поскубало хлопця за щоку. При цьому дівчинка дзвінко засміялась, а потім швидко полетіла геть. Нічна гостя не давала Климовському спокою і Гриня постійно думав, що б могли означати усі ці його сни. Він перегорнув вже кілька тлумачників сновидінь – більшість із них гарантували “новини” в зв’язку з подібними крилатими глюками у вигляді метеликів. Які такі новини? Тут таке життя, що кожен день новини… І так знервований Гриня нічого не розумів і від цього дратувався ще більше.

– Чувак, ти не спиш? Нам на наступній виходити, – голос Михася вивів Климовського із стану невагомості.

Гриня подивився крізь Михася, буркнув “угу” і знову втупився у вікно. Розкішне сріблясте авто обганяло товстенький неповороткий трамвайчик. Климовський зітхнув. Гриня знав і розумів, що матеріальне не є основним, принаймні, у цьому житті. Фак, подумав він, але ж як хочеться опинитися за кермом подібної власної цяці! Вдихнути запах шкіряного сидіння, ввімкнути на повну потужність стереосистему і вдавити у підлогу педаль газу!.. А не труситися у цьому забитому чи то людьми, чи то пасажирами трамваї…

– Давайте вибиратися звідси, – буркнув Гриня і хлопці почали обережно протискатися з інструментами до виходу.

Трамвай зупинився, хлопці разом з іншими пасажирами вийшли на вечірню вулицю. Закурили, мовчки переглянулися і, маневруючи у потоці автомобілів, рушили через дорогу до великої сірої споруди, у якій власне і розташовувалася “Гайка”. Прискіпливо роздивилися власну афішу біля входу, повикидали недопалки і увійшли.

Охоронці клубу зміряли музикантів зневажливими поглядами, неохоче знайшли назву Групи у списку гостей і врешті-решт пропустили хлопців усередину. Проминувши просторий холл, ті потрапили до залу. Там панувала цілковита робоча атмосфера. Звукотехніки у синіх комбінезонах, немов мурахи, монтували портали, розташовували монітори, настроювали ударну установку, під’єднували “комби”… Лунала ритмічна і ненав’язлива музика. Грині в цей момент страшенно захотілось жити. Хотілося лягти на сцені, під лагідними кольоровими променями, з пляшкою світлого пива у руці і дивитися у ще порожній зал, уявляючи собі майбутній успіх… Климовський закурив і спитав у першого-ліпшого Синього Комбінезона хто відповідає за саунд-чек. Той неуважно тицьнув пальцем у довговолосого чоловіка з еспанйолкою, що метушився біля пульта в глибині залу, крикнув “Сергій” і побіг далі. Гриня підійшов до довговолосого.

– Вечір добрий, – привітався він. – Ви Сергій?

Довговолосий уважно оглянув Гриню.

– Так, це я. Чим можу?..

Климовський простягнув долоню.

– Гриня, – представився він. – Я з Групи, ми сьогодні виступаємо… Що з саунд-чеком? Ми б хотіли підключитися, зал відчути…

Сергій відповів на привітання, сказав, що радий знайомству і що саунд-чек дещо затримується, але запевнив, що все буде окей.

– Присядьте десь за столик поки що, – попросив він. – Я вас покличу.

Гриня махнув рукою, хлопці підійшли ближче і розташувалися за сусіднім із пультом столиком. Робити було наразі нічого, тому Група курила і роздивлялась своїх конкурентів, що розбили свої табори за столиками неподалік. Вигляд груп-суперниць був настільки непривітний (як не дивно для музичної тусовки), що знайомитися не пішов навіть товариський і незакомплексований Григорій. Гриня натомість думав про те, що ніякої мінімальної подоби власної гримувальної їм не виділять. “М-да, це далеко не Ріо-де-Жанейро”, – процитував подумки він відомого літературного героя.

Ну і фіг з вами. І тут, в залі, непогано.

Поглянувши на групи-конкуренти, можна було подумати, що це найвідоміші зірки сучасного року. Незрозуміла надмірна пихатість у манерах, жестах, робила їх просто смішними. Чого тільки був вартий один гітарист, що розігрувався на непід’єднаному інструменті з виглядом, який Гриня подумки охрестив “Смерть “Металліці”!

“Цікаво, – подумав Климовський, – як ви, хлопчики, граєте? Втім, скоро все побачимо…”.

Тут підійшов Сергій і повідомив, що вже можна підключитися, поправити стрій на інструментах і спробувати щось зіграти.

Група вийшла на сцену першою. Розчехлили інструменти, підключили “примочки” (позичені напередодні, так як власні пристрої для звукових ефектів були у ненайкращому стані), під’єдналися до “комбів”. Гриня показав як кльово він вміє рахувати до трьох у ввімкнений мікрофон. Веселощі у ворожому таборі викликав Михась, який від хвилювання довго не міг підстроїти третю струну. Проте невдовзі всі проблеми були вирішені. Климовський повернувся до музикантів і тихо сказав:

– Пацани, не забувайте, що це тільки проба. Особливо вимахуватися не потрібно. Граємо програші, звикаємо до сцени… Давайте, з “Кроку”…

Фашист підняв палочки, щоб задати ритм. Раз, два, раз, два, три, чотири…

Всі вступили одночасно. Зігравши вступ, Гриня махнув рукою, мовляв, досить, давайте наступну пісню.

– “Анатомія”! – крикнув він. – І гітари трохи в моніторах додайте! – попросив Климовський звукорежисерів.

Група зіграла ще кілька програшів до пісень і врешті задоволений Гриня дав “відбій”. Він подякував звукорежисерам в мікрофон і повернувся до своїх.

– Досить, – сказав він. – Як на мене, все окей. Тепер куримо,