Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

І тепер запах оселі зачарував Федота, змусив його серце битися в ритмі дятла, що пробива прохід зсередини. Він був щасливий.

Нарешті зробив він крок, зашурхотів по підлозі, рипнув, зачиняючи двері. Сторожка Саша зірвалась, їй здалося, ніби повернувся Петро, але перед нею стояв чоловік і дуже м’яко, лагідно посміхався.

Коли радісний галас ущух, діти сповзли з тата, а жінка наплакалася, Федот пройшовся по двору, зазираючи в кожен кут, роздивляючись усі сарайчики та схованки. Його обличчя було гранітом, а серце — водою. Федот метушився у своїм господарстві, побіг у кінець городу, оглянув там маленький сарайчик, тоді повернувся до порожнього садка. У приміщенні ще крутився густий запах свині. У кориті лишилося їдло, сильно тягнуло кізяками, але стояла мертва тиша — така, що тільки вити. Згодом Федот зайшов у комору, де прямокутник приміщення виявився наповнений самою порожнечею. У кутку було насипано пшеничну пірамідку, мов єгипетський склеп у пустелі. І більше нічого. Федот не міг дивитися на розсипані зернові сліди, що розтягувались, наче стара шкіра, яку скинула з себе змія. Він вибіг, зробив кілька кроків у біг городу, але розвернувся й попрямував на горб, де його ніхто не потурбує. Шевченко швидко підіймався схилом, валянки заглиблювались у неходжену, крихку снігову масу. Він щохвилини поправляв комір, іноді обтираючи снігом почервоніле обличчя. Йому було спекотно. У душі палав вогонь, який неможливо було вгамувати. Холод лютого не міг його остудити. Чоловік пробивався на сам верх пагорба. Коли лишилося близьк десяти махових сажнів, він спіткнувся й повалився в пухку снігову перину, упав обличчям, занурився повністю. Федот відчув, як морозна субстанція накрила й поглинула його. Він заплющив очі.

Повернувшись додому, він застав у хаті запах смаженого м’яса. Уже давно розвиднілось. Каламутне зимнє сонце окреслило коло в молочному небі, створивши матове блюдце. Саша погасила лампу, приготувала поїсти, а тепер чекала на чоловіка біля столу. Вона знала, що Федот повернеться. Так було завжди. У миті особливих переживань Шевченко перетворювався на вовка, ховався від усіх, тікав у хащі. Що він там робив? Хтозна. Але Федот завжди повертався. Коли двері зарипіли, жінка підвелася й зробила кілька кроків назустріч.

Ближче до обіду Петро прокинувся у своїй кімнаті. Це просторе приміщення залишилось йому від тата. Ліворуч пічка, біля невеличкого віконця — стіл. Праворуч лава, ближче до стіни — великий лежак. Він часто водив туди дівок, не дозволяючи їм лишитися більше, ніж на одну ніч. Старший Шевченко завжди чогось остерігався. Бува, вийде в ліс та й хреститься, ніби не на полювання йде, а на прогулянку перед стратою. Утім, як тільки викинули з дому ікони, Петро остаточно зневірився у вищій силі. Нема Бога, якщо таке допустив. От Сталін — це Бог. Його Царство безмежне. Возсідає на хмарах і лише позирає на маленьких та нікчемних людисьок, як ті гризуть одне одного.

Із ранковим пробудженням насунувся на нього потік думок. Він згадав учорашню сутичку з Сашею в сінях. Чого ж він так повів себе, мов дурень? Ну баба як баба. Таких по сусідніх селах скільки хочеш. Треба йому було підступитися як годиться, то й стала б його. Так подумав він, а тоді раптом щось стисло в грудях, немов колесо заклинило. От дідько! Що ж це за причина! Як так, не йде Шура з голови. Плаває перед очима її постать, мов відбиток на воді. Так і кортить протягнути руку й схопити за стегно, погладити перса, притиснути до себе. Петро засовався. Його зненацька охопило збудження, у паху закрутило, зарухалося. Він стиха застогнав. Клята баба, нема сил терпіти. Що вона з ним зробила?

— А що, як вона все ж розповість Федоту? — сказав він сам собі тихенько й мимоволі здригнувся.

Згодом замислився, подумав, що скаже, як його спитають.

«Завжди можна поїхати звідси, знайти собі якусь халупу та й жити, як він розлютиться», — міркував Петро й уявляв перші хвилини бійки з молодшим.

Тут у сінях загримало, застукало. Хтось гучно перекладав речі, немов щось шукав. Петро піднявся, одягнувся й виглянув за двері. Там серед ящиків, лопат, інструментів стояв брат. Він подивився на старшого й лагідно всміхнувся.

Цей день вони провели разом. Федот прибирав у коморі, а Петро ремонтував хвіртку. Згодом вони перебралися до стайні, де почистили й приготували місце для нової худоби.

— От кажу тобі, братику, це якась помилка, — говорив старший Шевченко.

— Яка там помилка? Ти все в казки віриш. Ні, вони так з усіма. Навіть ти для них ніхто, — відповідав Федот.

— Це як подивитись. Ти багато чого не знаєш, брате.

— Що ж це я не знаю?

— Нічого-нічого.

Петро схилив голову, узяв відро та поніс на двір. Морозне повітря обдало його своїм диханням, змусило трошки зіщулитися. Він вийшов на вулицю й поплентався до криниці. А там стояли два чолов’яги, до яких підходила бабця Настя. Шевченко хотів було обігнати бабцю, але де там, вона поскакала, торохкочучи двома відрами. Коли він підійшов до криниці, виявилося, що чоловіки вже давно набрали воду, але не йшли, пліткували. Третя співбесідниця одразу втрутилася в розмову, видно було, що вона в курсі подій.

— Ти чув, що він казав. Буде різати всіх комуняк, — сказав насуплений підстаркуватий Іван, якого в селі кликали Кізяк.

— От ти брешеш! Нічого він такого не казав, — відповідав йому другий, невеличкий на зріст, у темному, доволі підтоптаному кожусі.

— Я от сама чула. Так і було, — устряла бабця Настя.

— Ну от шо ти верзеш? Ти з хати виходиш лише вночі, на відрах своїх літаєш, — обурився Кізяк.

— Куди я літаю? — щиро здивувалась бабця Настя.

— О, ну ти затуркана. Натякає, що на відьмацькі