Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

думав, яким буде завтрашній день. У голові його крутилися комуністичні гасла, перед очима — обличчя Саші. Руки все ще відчували м’якість жіночих грудей. Йому кортіло жінку, а ще більше — не втрапити в немилість до чекістів. Усе змішалося. Думки блукали, кидаючись по кутах розуму.

— Ти… куди? — раптом покликав його нетверезий голос.

Петро озирнувся — біля дороги стояв голова. Він хитався, як лист на вітру. Іноді голосно цмокав, незадоволено плював, а тоді намагався йти, але ноги його ледве рухалися.

— А, це ти. У справах, до Уляни, по трави. Племінниця захворіла, — відповів Шевченко.

— За… зах… захво… ріла… іла, — нарешті повторив голова.

Петро про себе всміхнувся: «Іла, дістала тебе іла». Але вигляду не показав, що його співрозмовник здається йому кумедним і огидним.

— Давно тут стоїш? — спитав він.

— Хто? — майже миттєво відповів голова.

Шевченко знову про себе всміхнувся: «Тупий як колода, звідки ви лізете?» Але голосно промовив інше:

— Додому час, давно дружина чекає, певно.

— Чия дружина? — із абсолютно серйозним, але почервонілим обличчям продовжив п’яний.

І цього не пропустив співрозмовник. У голові проплинуло, мов хмара: «Та-а-ак, від такого мужа лишилась хіба калюжа».

— Твоя, голово. Твоя, — пояснив Петро.

— А-а-а, — багатозначно протягнув голова, вкладаючи у своє довге «а» стільки п’яних сенсів, що вимовляти їх можна було аж до ранку.

— Добре, я пішов, — відрізав Шевченко, второпавши, що нетверезий голова здатен лише на короткі звуки.

На це голова замукав, навіть махнув рукою, немов проганяв муху. Ще кілька хвилин він очманіло озирався навсібіч, йому здавалося, що поруч хтось стоїть. Тому він час від часу видавав різноманітні звуки, сподіваючись у такий спосіб розважити співбесідника. Але поруч нікого не було — Петро пішов геть своїм широким кроком, прямуючи до підвалу, а порожньою вулицею летів сніговий пил, який підганяла легка завірюха.

Голова з інтервалом у хвилину гикав, тоді буркотів щось на кшталт «пардоне-муа». Звідки він знав такі слова? Та був хлопчиськом, служив у пана й чув, як молоденька француженка вчила панових пасинків. Так і припали ці слівця. Він довго ще пам’ятав різне чужинське, але поступово з роками все забувалося. І лише в часи дикого й безпросипного пияцтва пробивалась у голову інтелігентна французька мова, освітлюючи непроникну темряву колгоспної буденності.

Роблячи маленькі кроки, він повільно почимчикував, тримаючись за парканець. Його шлях лежав через вузьку стежку, глибокі ями, збиті заметіллю замети. Якби голова навіть захотів порахувати, скільки разів він падав, то не зміг би, бо дуже велике це було число, близьке до числа Звіра. Кілька годин він блукав короткими сільськими вуличками, поки нарешті не дістався до свого будинку. Наче пес, відчув запах вогнища, неслухняними ногами пройшов крізь двір і проник у дім. Сил у голови вистачило рівно на те, аби подолати сіни, різко відчинити двері в хату (що спричинило неабиякий галас дружини та трьох дітей) і одразу гепнутись, мов підрубаний, на холодну дерев’яну підлогу.

У такому стані голова проспав до обіду. Діти бавились, стрибали через татка, тицяли в нього ложками, обсипали хлібними крихтами, але п’яний сон занурив батька в далеку далину. Там, де на чалих конях вони разом із француженкою проносилися крізь кудлате поле віки, яке готувались косити.

Ця «подорож» завершилася звісно чим — міцним похміллям. Голова важко розліпив ліве око, подивився навколо. Дітлахи бавилися на ліжку, жінка поралася по господарству: носила воду, готувала тісто на хліб. Замашний біль прошив лівий бік макітри. Стало так зле, що голові кортіло волати, мов котові, якому затиснули причандали. Настільки боляче, що розтуляти праве око він не наважувався: а раптом макітра зовсім лусне, розпадеться на дві частини, як кавун? Так і лежав одноокий, водячи зіницею по кімнаті, придивляючись до того, що відбувається в його житлі. Ще довго похмільний керівник колгоспного господарства вивчав навколишню реальність. Згодом ризикнув і напіврозплющив друге око.

Минула година. Голова перевернувся, трошки підвівся і з усміхом п’яного священика, готового до сповіді, подивився на дружину. Та пхикнула, а якщо придивитися — навіть трошки плюнула в бік чоловіка. Невідомо, чи долетів її отруйний плювок, але чолов’яга скочив, натягнув валянки (дбайливо зняті жінкою) і пішов за хату до вбиральні. Він вийшов на двір — стояв світлий, морозно-свіжий день. Потупотів навкруги хати — ось уже й жадана будівля. Зробив кілька рухів і тут почув різкі кроки; обернувся, упізнав того, хто наближався. Хотів був відкрити рота й поцікавитись, чого це той лазить у нього по дворі, але тут зненацька повітря засвистіло, морозний потік обдав крижаним дотиком і наступної миті гостра сокира з тонким блискучим лезом опустилася на макітру голови, проникаючи всередину його болісного, похмільного мозку.

Розділ 7

Сонце вже підіймалось, коли Федот нарешті ввійшов до своєї хати. Почав відчиняти двері до кімнати й на мить забарився. У приміщенні стояв міцний дух житла, тому кожний, хто заходив, передовсім мимоволі починав заживати цей сильний запах. Чоловік утягував його усім носом, немов бажав проковтнути цю настоянку буття. Це дужче за будь-який дурман! Це огортає свідомість, наче імла. Злегка похитуючись, Федот ще кілька хвилин не наважувався ввійти. Йому раптом стало так добре! Таке буває з людиною, що потопала, задихалася, і, здавалося, ось вона, мить до смерті, а тоді раз! — починаєш дихати. Виринаєш із голосним плескотом. А як дістанешся берега, то берег цей виглядає вже іншим: земля приємно пахне, зелень насичує око, блакитне небо не протікає. Дихання ж набуває нового сенсу, адже воно — це життя.