Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

до Новгорода і далі — до моря, як ховали на узбіччях мертвих, як потерпали від лихих людей, як віддали за переїзд усі коштовні речі, лише меча Перунового зберіг волхв Величар. Забились на край світу, про який лише пісні раніше чули… На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дуб-прадуб, під ним вода живая… Ось і дуб той, і вода б’ється в джерельці… Далі нема куди йти, правдивий край світу, зосталось лише полягти з честю.

Та найбільше пече Славуті, що бодричі йдуть на них, ті самі бодричі, поруч з якими бився він проти саксів, з якими і хліб ділив, і сіль, і шматок вепрятини біля вогнища. А веде їх Прибислав Ніклотів, з яким Киянин побратимську чару пив.

— Боги предків моїх, — бурчить Славута, — покарайте клятих перекинчиків… І що отой хрест з людиною робить — був славин — став данським псом, і сорому ніякого, ніби й почесно зрадником буть.

А бодричі шикуються до атаки, і підводиться Киянин, глянувши востаннє на дуба з жалем.

— Готуйсь, побратими!

Все менше стає у джерела оборонців, гинуть руянці один за одним, уже й загорода завалилась під ударами тарана, та б’ється ще Славута Киянин, і страшний меч його косить ворога, наче траву.

Прибислав, що доводив нападаючими, давно вже помітив колишнього побратима.

— Піддайся, Киянине! — гукає він, в надії врятувати життя приятелеві, та лише сміється Славута у відповідь: Йди-но сюди, сину Ніклотів, і спробуй мене узяти!

І відступають настрашено бодричі перед шаленим велетом у розхристаній вишиванці. Багато хто з них пам’ятає Киянина і знає, що то — смерть видима.

— Прибиславе! — гукає Славута, виходь на двобій! Доведи, що твій Бог сильніший!

— Славуто, — умовляє Прибислав, — я врятувати тебе хочу! Загинеш же!

— Та мені по одній землі з тобою ходити гидко! — кричить у відповідь Славута, — йди-но сюди, боягузе! Чи з рідним ім’ям втеряв і хоробрість?

— Ну гинь же, коли так, — кидає Прибислав з серцем, — от поріддя вперте…

Син Ніклотів дає знак надбіглим лучникам, і сповзає Славута до підніжжя священного дуба, що до нього був притисся спиною. Та біль од ран не затьмарив розум Киянина, і правиця судомно стискає зброю.

«Підійде, душа продажна… Не втерпить… Підійде…»

Прибислав дійсно підходить до нього і говорить з жалем:

— Домігся таки свого… Даремне гинеш, воїне, бо покинули нас Боги.

Та раптом скидується Славута і з останніх сил наносить Прибиславу короткий страшний удар знизу.

— За мною… Підеш… Раб…

Прибислав марно намагається затиснути перебиту жилу. Рана його з тих, що знекровлюють чоловіка за кілька хвилин. Славута ж повторює зловтішно:

— Ти, рабе саксонський і данський, і в Наві* лизатимеш їм чоботи…

А самому вже тьма застилає очі, ослаблі пальці випустили зброю, й не чує вже Славута, як тнуть його вороги мечами, помщаючись за князя свого.

Зі втратою джерела зовсім сутужно стало арконцям, з усіх боків обложеним, і воду з кам’яних водозбірень паюють вони по краплині.

Над брамою міста височіє вежа, з дубових дощок роблена, на вежі ж тій вивішено з одної з бійниць корогву-станицю з ликом Гнівного Сонця. Страшний чорний лик на багряному тлі, і гнів його входить силою в жили його оборонців.

Береже корогву Велимир, сотник, і має він два десятки воїнів до підмоги, більше бо не вмістить вежа.

Воїни Бога днюють і ночують на вежі з самого початку облоги, а четвертого дня до них прибився Хальфдан Гаральдссон, покинувши своє становисько. Неладно це, коли біля стягу, вважай, чужинець, але у Велимира рука не зводиться прогнати брата чи сказати йому докірливе слово.

Бо жона Хальфданова, Вістуня, поранених на стінах перев’язуючи, отримала стрілу під серце і померла, промучившись кілька годин.

А з Вістунею померло й ненароджене дитя Хальфдана Гаральдссона.

Багацько нападів відбили захисники вежі, і найзапекліше бився молодий данець проти однокровників батька свого.

А як нема бою — сидить Хальфдан, до стінки дерев’яної притулившись, і щось бурмоче, та все латиною, чи кляне, чи молиться — невідомо.

Сам Велимир зрозумів уже, що не втриматись Арконі, і сподівається лише на диво:

— Та поможи ж, Світовиде! Ось він, змій Мідгарду, біля берегів твоїх!

Данці ж метали вогняні стріли та облиті смолою горючі кулі з катапульт, і запалали дерев’яні укріплення валу, а пожежі гасити було нічим, і піддалась брама під ударами таранів.

Дивина, жриця, зібрала у своїй хатині рід свій і мовила становчо:

— Нехай ні ми, ні діти наші не будемо рабами данськими…

Славця, жона Велимирова, прибігла із звісткою, що впала брама, і бій іде на вулицях і стінах. Тоді й почав готуватися в дорогу рід Дивини, жриці.

На лаві, біля стіни, шестеро синів Славутиних, а сьому, маленьку Ласуню, мати її Добряна на руках тримає.

У Велимира синів четверо, троє з них теж принишкли біля столу, найстарший же, Вендеслав, підліток, п’ятнадцятилітній, утік на стіни битися поруч з дорослими та ще й зманув з собою найстаршого сина Славути, Святославчика.

Обох хлопчаків, зранених тяжко, забрали зі становиськ рідні, і нині лежать хлопці, напоєні сонним зіллям в останньому смертному сні.

А на столі, укрита білим полотном, мертва Вістуня на животі склала руки, наче обіймає дитя ненароджене.

Стіни хати обікладені соломою і облиті вином та олією з Велимирових пивниць.

Дивина тримає у руках коштовну скринечку, всипану перлами. І оповідає меншеньким про життя у вираї, на луках Сварожих.

— Там трава до поясу, а в ній пасуться білі коні. Посередині ж Дуб-Прадуб, і сокіл на ньому…

— А я матиму маленьке лоша? — питає Мстиша Славутин.

— Матимеш, онучку.

— А татко прийде до нас?

— Татко уже там, — озивається Добряна, — там,