Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

і одразу знову побачила себе у великій залі коло хвилястої важкої зеленої портьєри перед кришталевою карафкою. Побачила й портрет імператора на стіні. Нараз почулася вільною, сильною і сміливою. Велика, радісна, рідна і знайома сила спонукала її підвестися. Анжеліна встала. Радісна ненависть зміцнила їй серце. Ніколи не знаний добрий і любий дух підказав їй мужні слова:

— Вам має бути соромно, — сказала вона, — паплюжити імператора. Без нього не було б нічого, навіть менше, ніж нічого. Ви б і світу не побачили, і навіть на милю не відійшли б від свого села чи містечка. Без імператора ви б не мали ні шабель, ні шоломів, ні шнурів, ні грошей платити за вино, яке п’єте! Ви брали участь у битвах тільки тому, що він вів вас. Якщо хто-небудь із вас мав коли-небудь сміливість, то і нею ви повинні завдячувати тільки Наполеонові. Тільки він надав вам сміливості, а потім давав і ордени за заслуги, що аж ніяк не ваші. Тому, як я вже казала, вам має бути соромно!

Анжеліна знову сіла. Вона бачила немов здалеку, хоча вахмістр Состен сидів у неї під боком, що він схопився за карафку і знову налив собі келих. Вона бачила руки, які так добре знала, — дебелі, короткопалі, м’ясисті, страшенно волохаті м’язисті руки, — бачила обидві руки, дарма що вахмістр лише однією взявся за карафку, — і пригадала, вкрай злякавшись і засоромившись, що ті руки звикли обмацувати її плоть, її груди, руки та стегна: безсоромні, волохаті, порочно волохаті інструменти.

Усім раптом здалося, що над столом поширився великий страх. Усі мали враження, ніби свічки зненацька загорілися швидше й завзятіше, сала в них дедалі меншало, в кімнаті щораз темнішало, і ніби вони вже не повинні розмовляти між собою. Безперечно, свято було сумне і невдале. Всі мовчали.

Проте тієї миті, коли настрій усіх гостей от-от мав остаточно спохмурніти, двері розчахнулися, і водночас із прохолодним нічним вітром, що змусив свічки спалахнути, і певною мірою принесена цим вітром, у залу забігла Вероніка Казимир. Вона щойно приїхала, і то в незвичайному святковому вбранні, в повному обладунку, тобто з оголеними плечима і грудьми, що ходили ходором, у яскраво-жовтій шовковій сукні, яку, за чутками, вона отримала особисто від імператриці Жозефіни і яку одягала тільки на великі свята. Між її неприродно білими грудьми, що розвівали ніжну хмаринку схожої на борошно пудри, полискував у віночку з діамантів великий нефрит — подарунок імператриці і, безперечно, чаклунський камінь першорядної ваги. Якусь довгу мить двері були відчинені, й потік прохолодного нічного повітря і далі похитував золоті вогники свічок. Господар запопадливо поставив стілець на чільному місці за столом. Перше ніж люди оговтались після появи тієї блискучої постаті, Вероніка вже сиділа на чолі столу.

— Я бачу, — заговорила вона впевненим голосом професійної провидиці, — що ви тут посварилися. Але поміж вами має панувати мир.

Її білі м’ясисті пальці жваво тарабанили по білій скатертині, кожен палець був наче безмовним язиком. З її широкого обличчя злітала ледь помітна біла хмаринка пудри. Гості бачили, як за тією хмаринкою пудри блищать її чорні очі. Всі мовчали. Вероніка була довіреною особою імператорського дому. Вона провіщала на картах битви, перемоги і поразки. Вона була довіреною особою імператриці і, хто знає, можливо, й довіреною особою самого імператора.

Вероніка, звичайно, знала, що відбувалось у душах чоловіків. Передусім вона переймалася турботою про шлюб своєї небоги з вахмістром Состеном. Вона знала, що Анжеліна, як і всі жінки країни, любила імператора, а не вахмістра Состена, бо всі жінки всієї країни (а може, й усього світу) любили тієї пори імператора, а не своїх чоловіків. Коли хто казав щось образливе про імператора, Вероніці ті слова видавалися не менш безглуздими, ніж якби хто-небудь протестував проти того чи того природного явища. Хай там як, тієї миті йшлося тільки про щастя Анжеліни. Нехай той вахмістр Состен належить до якобінців, — він однаково має коли-небудь побратися з Анжеліною.

Вероніці Казимир теж було прикро, коли вона чула, як паплюжать імператора. Тієї пори такі розмови траплялися досить часто, були навіть звичайними серед двірських слуг, у деяких полках, серед невдоволених унтер-офіцерів. Так, давніше, коли імператора ще звали Бонапартом, Вероніка Казимир, інколи навіть під час довірчих розмов із його власного дружиною, теж намагалася сказати якесь суворе слово про видатного чоловіка. Згадуючи про це, вона тепер була ще невблаганніша до тих, хто зневажливо відгукувався про імператора.

Тієї хвилини Вероніка вирішила запам’ятати тих зневажників для якоїсь пізнішої нагоди, а поки що не помічати їх. Але невдовзі їй видалося, ніби чоловіки завдяки якимсь безмовним і зухвалим знакам, що їх вони прагнули вважати за таємні та незбагненні, порозумілися між собою. Тільки вахмістр Состен, величезний і незворушний, сидів коло малої Анжеліни, не розуміючи, здається, поведінки своїх друзів. Він запропонував вина Вероніці Казимир. Вона пила потихеньку. Піднявши келих, відставила мізинець, у сяйві свічок полискували її персні. Тільки доторкнулася до келиха і знову поставила на стіл, спостерігаючи з неприязною прозірливістю чоловічу змову. Водночас дослухалася пильними, добре настроєними вухами. І раптом почула, як капрал шепче якомусь вахмістрові: «Крім того, він неспроможний. У ліжку ми кращі!..».

Вероніка Казимир миттю здогадалася, про що йдеться. Ох, вона знала всі потаємні чутки та оповідки про імператорів звичай кохатися з недбалою і безсоромною поквапністю. Того кохання скуштували не тільки придворні дами та імператриця, а й покоївки і пралі. Проте всі жінки — і високого роду, і з простолюду — були вдячні імператорові навіть за ті швидкі, недбалі та байдужі обійми. Вони ніколи не забували, що він бог, а богам і належить кохатися поквапно. То була пора, коли жінки могли вимовляти ім’я імператора тільки з ненавистю, страхом або любов’ю, бо жінки, які опинялися в його обіймах, переживали протягом короткої хвилини, поки тривала його пристрасть, усі пристрасті всього світу — ненависть, страх і любов. Адже Вероніка Казимир знала, що жінкам властиве ще сильніше жадання, ніж хіть, а саме — честолюбство. Вони виходили з кімнати імператора, хоч і невдоволені, зате піднесені та ушляхетнені. Імператор одразу покидав жінок, прагнув чимшвидше