Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

– Я заплачу, – просто сказав художник.

Коли він вийшов, задоволено киваючи скуйовдженою бородою, юрист моторошно гортав у голові тонни гігабайтів законодавчих актів у марній надії наштовхнутися хоча б на якесь логічне пояснення або зачіпку: чого хоче домогтися художник? Сувора чинна практика і чималий досвід підказували юристу: за найабсурднішими вчинками клієнтів завжди стоять суто матеріальні інтереси. Депафосизація і депихатість – то дуже цікаво, звісно, навіть круто і напрочуд оригінально (от що значить творча людина!), але якось непереконливо, так.

Офіс юриста знаходився в старому одноповерховому пофарбованому в біле будинку кінця дев’ятнадцятого століття на приємній вуличці з тротуарами, вимощеними плиткою, банки тут чергувалися з магазинами секонд-хенду і молитовними домами новопротестантів; майже центр міста. Такій різнобарвній компанії вулиця має бути вдячна дев’яностим рокам століття двадцятого, коли, як у величезному чавуні, в країні в цілому і на одній вулиці конкретно змішалося в одне вариво все на світі. «І нас подали на сніданок свиням!» – сердито думав художник, піднімаючись по металевих східцях до контори. Цей тиждень після святкування свого дня народження та візиту до юриста він провів у важких роздумах. Його мало що тішило, навіть Бемоль він намалював лише двічі, обидва рази – олівцем, але, що дивно, несподівано для нього самого вийшло щось схоже на офорти Гойї, і тоді художник вперше злякався, чи не божеволіє. «Не мав би, – тішив себе гіркою іронією, – божеволіють генії, Гойя був геній, а я ні, тож такого привілею не маю». Зрештою він уже хотів відмовитись від затії з офіційним скасуванням дня народження – судячи з усього, процедура тягла за собою ущемлення громадянських та майнових прав і коштуватиме чималих грошей, тож можна обійтися якоюсь лайт-версією, публічною відмовою, наприклад, від святкування, тим більше, що наступний рік мав стати для нього ювілейним. Відмінити ювілей? Теж цікава ідея, і дуже перспективна – навпаки, налетять, наче мухи, останній день народження відомого митця! Але тут наснився сон. Такий дивний, такий легкий і такий приємний, що він прокинувся молодим. Наснився сонячний день, тепла вулиця і білий дім, де він колись провів кілька – всього лише кілька щасливих днів – із коханою. Уві сні він випадково потрапив на ту, давно забуту вже ним, вулицю, і раптом побачив той самий дім, і спогади гарячим сонцем заповнили весь світ, який він зараз спостерігав. Він згадав кохану дівчину, яка незабаром залишила його заради якогось чемпіона з тенісу, однак не відчув розчарування; навпаки, лише вдячність. Їм було гарно там, так гарно, наче вони і не знали, чим все закінчиться. А може, саме через це. Молодий, він ішов по вулиці, і припікало сонце, таке ж саме сонце, як і тоді, і від того спогад (чи все ж таки сон?) ставав ще приємнішим. Хата – стара мазанка, зовні акуратна і чиста, як вона тільки збереглася у такому стані, вони ще тоді дивувалися; він неї віяло спокоєм і свободою. Так, і свободою. «Це через пам’ять, – сказала кохана якось посеред поцілунку і всього іншого, – хто пам’ятає – той вільний», – і застогнала від численних радощів тіла. Вони наштовхнулися на хату випадково: каталися на велосипедах, заблукали кварталами приватного сектору, спустило колесо: «Дивись, яка цікава хатинка, – зауважила дівчина, поки він копирсався навколішки з шиною і насосом. – А давай оселимося тут на кілька діб, ти ж їдеш надовго?» – «На два роки». Вони постукали у хвіртку, і тут з-за хмар вийшло сонце, і стало видно, що хата стоїть прямо посеред сонячного світла, наче посеред світу. Їм відкрив дід, весь у сивій бороді, невисокого зросту, чужий і непривітний, в якійсь чудернацькій кривій шапці – і одразу зрозуміли, що дарма повірили в казку. Однак дід махнув бородою, вказуючи, щоб вони зайшли, і швидко погодився за три рублі на добу з умовою, що наносять води з колодязя – з колонки він не визнавав. Більше нічого дивного в тому дідові не було. Всередині пахло сіном, деревом і старими фотокартками, в кімнаті на них чекало велике незручне ліжко з панцирною сіткою, але кого це коли зупиняло?

Вулиці, якими вони їздили велосипедами, художнику і до того снилися часто, і уві сні – він добре це пам’ятав – йому завжди хотілося знайти той провулок, де колись пробили колесо. Але куди б він не повертав, як би не шукав – заїжджав хтозна-куди, а коли, здавалося, знаходив – обов’язково прокидався. І от, нарешті, він знову тут! На лавочці під парканом художник, мружачись від яскравого світла, ледь розгледів знайому постать, і тепло від глини наче притягувало до себе. Він прокинувся від сонячного сяйва.

Збираючись до справ, художник весь ранок розмірковував і ніяк не міг вирішити напевне: а чи була у нього взагалі та кохана дівчина і чи жили вони в тій хаті три доби? Дівчина та існувала, однозначно, а от з приводу «жили-були» він жодним чином не міг нічого сказати напевно: він так часто бачив сон-пошук, так часто згадував про нього, що не міг заручитися навіть перед самим собою, що і зараз замість спогаду про реальне життя йому не наснився власний же колишній сон. Ще раз дивуючись такому незвичайному лабіринту, хитросплетінню сну і буття – він спав і бачив себе молодого уві сні, який випадково заблукав на вулицю, яку давно і безрезультатно шукав уві сні (здається, лише уві сні, але він не впевнений), – і згадав там події, що наснилися йому ще раніше. «Не пам’ятаю, хоч убий. А як вона там казала: хто пам’ятає – той вільний?» І він подзвонив юристу.

– Я тут багато радився з колегами та суддями, – юрист пив каву із великої чашки, чисто по-американськи, – подивився закони, законодавчі акти. – Поставив чашку на стіл, взяв сигарету, покрутив, зім’яв, посміхнувся, покрутив на цей раз головою, начебто дивувався, щось пригадуючи.

– І що нарадив? – Художник вже знав, що вийде з цієї історії. Вона не буде короткою, результат його задовольнить, але що точно відбуватиметься, йому поки що достеменно невідомо.

– Хтось сміявся, хтось запитував про психічне здоров’я, але в підсумку я прийшов до наступних висновків: спростовувати через суд можна