Микола Зеров - Українське письменство

id="anotelink22" href="#n_21" title=" «Казак-стихотворец», як назвав його Шаховськой, «анекдотическая опера-водевиль», написаний в 1812 році і тоді ж уперше виставлений на сцені. Його сюжетна канва і ситуації у великій мірі використані в «Наталці» Котляревського. Героїня «Казака» Маруся, дочка вдови Добренчихи, любить Климовського, «хорошего стихотворца, храброго воина», але, скоряючись матері, дає згоду вийти за козацького тисяцького (?) пана Прудиуса. З Прудиусом заодно працює і Грицько, «повітовий писар», Макогоненко «Наталки». Прудиус впевняє Марусю, що її милий загинув на війні (дія пристосована до 1709 р.), а коли Климовський тут же повертається з-під Полтави, обидва приятелі намагаються довести, що Климовський злочинно розтратив царські гроші, які мали піти на відшкодування мирного населення. Але князь, що береться за розслідування справи, і його чесний денщик Демин виводять злодіїв на чисте, а Марусю з'єднують з Климовським. Українська мова Шаховського справді жахлива, хоча російські автори, вводячи українські фрази для місцевого колориту, і тепер пишуть не краще. От приклади. Маруся співає: — Коли на войни вин ляже, Куля серденько пробьеть, Умиравши, вирно, скаже: Милая за мной умреть. П р у д и у с. А вот же ни; умир то вин умир, и того не сказав. М а р у с я (почти падая). Вин умир! П р у д и у с. А що же ти, змілуйся, не валися. Сядь же тут на приизбок. Ще кращий дует Прудиус-Грицько: — Гей, гей, Грицко!                    — Що там за крик? — Гей, гей, Грицко!                    — А, пане! — вмиг! — Довго ждать мни не годится, Треба зараз здись явиться. Ну же скорій! Ну же скорій! Поскорій!            — Тотчас иду!                     — Гей, торопись!            — Тотчас иду! — Зараз явись! — Вздить жупан я тороплюся, И як раз к тебе явлюся.. Вот я и здись, вот я и здись, я и здись! ">[21].

Автор, видимо, хоче протиставити «Казаку» свою «Наталку», давши в ній правдиву картину українського «звичаю».

Як же виконав Котляревський те своє завдання?

Знання українського побуту було в нього різноманітне й глибоке (це ми знаємо з «Енеїди»); не бракувало йому й тверезого, спостережливого розуму, що вміє розпізнати і відтворити життєву правду. Мова дійових осіб, безперечно, віддає тогочасну живу розмову, навіть у репліках Возного, не вважаючи на деяку їх штучність. У характеристиках немає жодних перебільшень. «Хапун і завзятий юриста» Возний, хитрий, як лис, Виборний, що «де не посій, там і вродиться», Терпилиха, Микола — то все «по благості Всевишнього люди», з усіма людськими чеснотами і хибами. Виборний, при всій своїй запобігливості перед сильним, не позбавлений почуття справедливості: він не вагається оддати належне Петрові, коли той дарує Наталці усі свої заробітчанські гроші. Навіть хабарник Возний — «от рождения расположен к добрым делам» і коли досі їх не робив, то виключно за «недосужностию по должности». Менше живого й характерного в «позитивних» постатях — Наталці й Петрові, але нічого неправдоподібного, надуманого немає і в них.

Єдине, що ослабляє реалізм «Наталки Полтавки», — це її запозичена з сучасного російського письменства форма оперети: оте розбивання живої розмови вокальними номерами, що робить діалоги занадто штучними, та ще сентиментальна закраска романсів, які автор вкладає в уста героїні:

Чи щаслива та билина, що росте у полі, Що на полі на пісочку, без роси на сонці? Тяжко жити без милого і в своїй сторонці…        Ой мати, мати! серце не вважає,        Кого раз полюбить, з тим і помирає.

У свій час це справляло враження. «Многие места оперетты, — писав рецензент «Северной пчелы» — согреты непринужденной теплотой