Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

(Вернерові фон Гофгау, архітекторові з давнього роду): «Всяке багатство має свій початок, і вашого також колись не було». Груйтен не захотів будувати собі віллу (він до самої смерті вперто казав «хату») в тому районі, де будували всі заможні на той час люди.

Було б безвідповідально вважати Груйтена за простого, примітивного скоробагатька; він мав, крім усього іншого, хист, якого не можна ні навчитися, ні успадкувати: дуже добре розумівся на людях; усі його співробітники — архітектори, техніки, торговці — захоплювались ним і майже всі шанували його. Він уважно планував освіту й виховання свого сина, пильно стежив, як і чого його вчать, часто відвідував хлопця, але рідко брав додому, бо — дивовижне, засвідчене Гойзером пояснення — не хотів, щоб той бруднив себе справами фірми. «Він мріяв зробити з Генріха вченого, не професора, а такого, як той, що ми колись будували для нього віллу» (Гойзер — з його слів виходить, що йшлося про одного досить відомого філолога, фахівця з романських мов та літератур, чия бібліотека, освіченість, «відвертість і щирість у поведінці з людьми», мабуть, справили на Груйтена велике враження). Коли синові минуло п'ятнадцять, Груйтен нетерпляче заявив, що той «ще не так добре знає іспанську, як він сподівався».

Можна сказати напевне: старший Груйтен ніколи не вважав Лені «дурепою». Її обурення церемонією з першим причастям анітрохи не розгнівало його, він тільки засміявся (що з ним бувало дуже рідко, як уже сказано вище) й прокоментував вчинок дочки так: «Вона добре знає, чого хоче» (Лотта Г.).

Його дружина дедалі марніла, ставала плаксива й навіть потроху впадала в святенництво, а він тим часом переживав «розквіт сил». Одного в нього ніколи не було, до самої смерті: комплексу неповноцінності. Він, мабуть, плекав якісь мрії: напевне — щодо сина, і вже цілком безперечно — щодо його знання іспанської мови. Ще й через тринадцять років після того (за Марією ван Дорн), як між ним і його дружиною скінчились подружні стосунки, він її не зраджував. Він мав дивовижну відразу до непристойностей, яку відверто й виявляв, коли йому мимохіть доводилось брати участь у «чоловічих вечірках» і коли десь годині о другій чи о третій хтось із добродіїв починав вимагати «палкої черкески». Через ту нехіть до непристойностей і черкесок з Груйтена не раз глузували, та це його нітрохи не зачіпало (Вернер фон Гофгау, що протягом року бував із ним на таких вечірках).

Читачеві, певне, вже зовсім уривається терпець, і він, мабуть, питає: що ж це за чоловік, який живе, можна сказати, схимником, який заробляє на готуванні до війни і на самій війні, оборот якого з мільйона на рік у 1935 піднявся до мільйона на місяць у 1943 році і який 1939, коли його оборот уже сягав мільйона на квартал, робив усе, щоб тримати сина віддалік від тих подій, на яких сам багатів?

У стосунках між батьком і сином 1939 і 1940 року почало прориватися роздратування, навіть злість. Генріх тим часом на настійливе бажання батька, який заплатив за це одному іспанському єзуїтові добрий гонорар, устиг настільки опанувати іспанську мову, що міг читати в оригіналі Сервантеса, а тепер спустився з трьох гір Європи і осушував болота десь за чотири години їзди залізницею від дому. Між червнем і вереснем він побував удома разів із сім, а з вересня 1939 по квітень 1940 року разів із п'ять і не захотів скористатися батьковою «протекцією», яку той відверто йому запропонував. Старший Груйтен мав «довгу руку», і йому «досить було б пальцем кивнути» (усі цитати з Гойзера-старшого й Лотти), щоб відіслати сина «в безпечне місце» чи й зовсім домогтися для нього як «воєнно важливої одиниці» звільнення від військової повинності. Що ж то за син, який на питання вдома за столом, чи добре йому служиться в армії, витягає з кишені книжку якогось Райберта «Посібник для солдата. Видання для обслуги протитанкової зброї, перероблене й доповнене майором Альмендігером»,— і читає з неї те, що ще не встиг написати в листах: довге, майже на п'ять сторінок правило під заголовком «Як віддавати військову честь», де докладно перелічено всі види військового вітання — на ходу, лежачи, стоячи, на коні і в машині — і сказано, хто кого і як має вітати? Чи треба нагадувати, що це не той батько, який може вічно сидіти вдома й чекати на синів приїзд? Це батько, обтяжений важливими, дуже важливими і найважливішими справами, батько, який має до своїх послуг урядовий літак (Лені страшенно любить літати!) і на превелику силу інколи уриває годину, відкладаючи термінові наради, зустрічі з міністрами (!), часто вигадуючи дуже непереконливі причини (зубний лікар і т. д.), щоб не пропустити приїзду улюбленого сина,— а той улюблений син, якого батько найдужче хотів би бачити директором археологічного інституту чи принаймні академії мистецтв у Римі або у Флоренції, читає йому з цього Райберта, переробленого й доповненого Альмендігером, як віддавати військову честь!

Тут треба ще пояснити, що ці «зустрічі за чашкою кави», ці сніданки й обіди «були для тих, хто сидів за столом, не тільки незатишні, а завдавали всім дедалі більшої прикрості, нервували їх і врешті стали просто нестерпні» (Лотта Гойзер). Двадцятишестирічна тоді Лотта Гойзер, у дівоцтві Бернтген, невістка багато разів цитованого тут повірника й головного бухгалтера Отто Гойзера, була тоді секретаркою в Груйтена; він часом давав якусь креслярську роботу і її чоловікові Вільгельму Гойзерові. Оскільки Лотта вже працювала в Груйтена у вирішальні місяці 1939 року й часом бувала на «зустрічах за чашкою кави» з його сином, що приїздив у відпустку, то, мабуть, треба при цій нагоді навести характеристику, яку вона дала самому Груйтенові: Лотта вважала його «просто чарівним, хоч, кінець кінцем, він тоді був уже злочинцем». Старий Гойзер любить поговорити про «забарвлені еротикою, але, звичайно, платонічні стосунки» з Груйтеном своєї невістки, «яка цілком перебувала у сфері його еротичного впливу, хоч була майже на чотирнадцять років молодша за нього». З'явилася навіть теорія (хоч як це дивно, створила її Лені, але авт. довідався