Влад Наслунга - Вітер часу

яка возить продукти для санаторію. Тут він легко знайшов залізничний вокзал, збудований вже за радянської влади, з обов’язковими скульптурами робітників і колгоспниць. Коло вокзалу він сів у напівпорожній автобус, на задніх сидіннях якого влаштувалась шумлива циганська родина, і відправився до Берегового.

За Мукачевим проїхали повз військовий аеродром, де кожні декілька хвилин злітали і сідали реактивні винищувачі. Дорогою до Берегового вони зустрічали і обганяли бронетранспортери і військові вантажівки. Відчувалась близькість кордонів з Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією.

Берегове виявилось угорським містечком зі старовинними католицькою і протестантською церквами у центрі, з гастрономом «Колос», де продавали «кращу в СРСР» каву. Через центр міста протікав вузький і доволі брудний канал Верке, зарослий очеретом. Він перетинав запорошені вулиці з добротними одноповерховими будинками, далі від центру знаходився старий непоказний залізничний вокзал, повз який двічі на добу проходив робітничій потяг «Львів-Солотвино». Поблизу вокзалу розміщались великі армійські казарми, у дворі за огорожею виднілись бронетранспортери.

Дорога до експедиції виявилась довгою, Володя пройшов повз консервний завод, нарешті, показались ошатні двох – і триповерхові будинки стилю «модерн», оточені молодими деревами. Це було селище Закарпатської експедиції, посеред якого виділялась кав’ярня «Кристал». Володя відразу ж сюди увійшов, усе було на вищому рівні, тут навіть стояв телевізор з великим екраном, на якому йшов угорський фільм. Робітники кав’ярні розмовляли між собою угорською, а Володі відповідали російською, майже без акценту. Володя випив чеського пива «Старопрамен», закусивши шпикачками і рогликами – довгими витими булочками. Посидівши в порожній кав’ярні, оскільки був робочий час, він попрямував до контори експедиції – нового триповерхового будинку, всередині оздобленого дерев’яними панелями. Побачивши на дверях табличку «Головний геолог експедиції», він постукав і увійшов. В кабінеті пахло сосною, на дерев’яних панелях місцями виднілись краплі смоли. Посередині кабінету стояв довгий стіл для засідань, в його торці примостився невеликий письмовий стіл, за яким сиділа крупна жінка з орденом Леніна на лацкані жакету. Жінка виглядала доволі молодою, старше Володі років на десять- дванадцять. Хоч вона була зайнята, щось зосереджено писала, усе ж перервалась і з цікавістю подивилась на Володю.

Володя привітався і сів на стілець біля письмового столу. Він назвався, сказав, що тут у відпустці, бачив бурову вишку експедиції і приїхав познайомитись, бо подумує про повернення з Середньої Азії до України. Головний геолог, доброзичливо розпитавши про його роботу в Узбекистані, сказала, що у них багато геологів з цілого Союзу, на жаль, посади, гідні Володі, зайняті, але треба підійти до начальника експедиції. Вона відразу підвелась і разом з Володею відправилась у сусідній кабінет.

В кабінеті начальника експедиції сидів худорлявий чоловік середнього віку, в сорочці з короткими рукавами. Головний геолог представила Володю, начальник енергійно з ним привітався і спитав:

– Ви до нас працювати приїхали?

– Поки що ні, – відповів Володя, – я відпочиваю в санаторії «Карпати», побачив вашу бурову вишку і довідався про вашу адресу.

– А, це, мабуть, на Кам’яному кар’єрі, – подивився начальник на головного геолога. – Ми там розвідуємо ртутне родовище. До речі, цього року у тім же районі починаємо оцінку бурінням ще декількох проявів ртуті, нам потрібен досвідчений геолог. В листопаді здаємо новий будинок тут, у селищі. Отримаєте квартиру. Так що добро пожалувати!

– Подивимось, – ухилився Володя, – у мене там ще є справи. Я вам напишу.

Володя записав адресу, яку йому продиктував начальник експедиції, і попрощався. Пішов назад, до центру міста, випив горнятко кави у гастрономі «Колос», де стояла немала черга. Побачивши, що підійшов автобус на Мукачеве, він вийшов, забрався у нього і за годину приїхав до залізничного вокзалу, від якого того дня він почав свою подорож.

За тиждень термін лікування і відпочинку дійшов кінця. Володя повернувся до Львова, але поїхав потягом до Києва, звідки полетів у Москву, а потім у Ташкент. Київ йому теж сподобався, велике старе слов’янське місто з силою церков і монастирів, могутньою рікою і численними садами і парками. Володя провів тут два дні, відвідав Дальні і Ближні печери в Лаврі, Софійський собор і Кирилівську церкву, стадіон «Динамо» і парки навкруги Маріїнського палацу. Однак у Києві не було того відчуття Європи, яке він відчув у Львові і, особливо, у Закарпатті.

В Ташкенті Володя відразу ж пішов до «скельця», сподіваючись побачити Анжелу. Але її там не було, і усі про неї забули, з трудом згадували, про кого йде мова. Женя нічого про неї не чув, тепер він зустрічався з подругою Валерії, яка поїхала до Англії. Подруга знала Анжелу, але теж давно нічого про неї не чула.

В Об’єднанні Володі запропонували не їхати в експедицію, а терміново зайнятись проектом попередньої розвідки родовища. Пославшись на нестачу матеріалів для складання проекту, Володя усе ж поїхав до Каратау. Дивно було знову побачити пустелю, чахлі деревця піскових акацій, іржаві листи заліза, розкидані поблизу залізниці, запорошені такири і глинобитні кибитки казахів. В експедиції усе було, як звичайно. Володя привів з собою «Горілку з перцем» і декілька пляшок вина «Оксамит України». Зібрались ввечері у гуртожитку, усі розпитували Володю про санаторій, про Закарпаття. Володя з захватом розповідав. Вибравши час, Міша покликав його на ганок. Усівшись на дастархан, він, незвично ніяковіючи, сказав, що він і Надія тепер разом.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Володя.

– Коли ти поїхав, ми ще не раз збирались на «сабантуй», поступово подружились, порозмовляли про життя і зрозуміли, що створені одне для одного.

При цих словах Володя поморщився, бо не любив пишномовних промов. Міша це помітив і сказав:

– Певна річ, Наді було незручно, вона обіцяла тебе чекати. Усе ж ми з’їздили до неї додому, в Росію. Я побоювався розмови з її чоловіком, але він не бився, а плакав, прохав її не йти. Проте, вона усе витримала, забрала сина, якому шість років, і ми повернулись до Ташкенту. Зараз вона розлучається з чоловіком, а