Паоло Россі - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

років, що дотримуються суворого здорового способу життя, який виражається у маніакальній необхідності відрізнити правильні, або корисні, продукти (звідси назва розладу «нер­вова орторексія») від некорисних, небезпечних, які слід виключити з раціону. Цей термін ввів у вжиток Стівен Бретман у 1997 році, а в 2000 році він написав книжку під назвою «Наркомани здорової їжі: боротьба з манією здорового харчування» (Health Food Junkies. Overcoming the Obsession with Healthful Eat)[112]. Керуючись турботою про здоров’я та раціональним підходом, можна дійти до нерозумних і небезпечних для здоров’я заборон у раціоні харчування: в рибі міститься ртуть, яловичину не можна їсти через коров’ячий сказ, курятину не можна вживати через пташиний грип, копчені ковбаси викликають прищі та шкодять шкірі, шматочками жиру шинки можна вдавитися, цукор викликає діабет, від масла підвищується рівень холестерину в крові, в овочах і фруктах повно пестицидів. Ті, хто страждає на орторексію, твердо та фанатично переконані у власній правоті та зі зарозумілістю (а інколи ще й зі зневагою) поглядають на звичайних і необізнаних «їдоків» — осіб нижчого рівня, що не здатні до самоконтролю. Вони надто часто і надто багато думають про їжу. Отже, правда: крайність призводить до захворювання. XIII. Апокаліптичні прогнози глобалізації

Мені, як і багатьом іншим італійцям, здається, що ми живемо у суспільстві, яке в плані харчування та приготування їжі приділяє дедалі більше уваги містечковості. На нас вивалюють, щиро кажучи, надмірну кількість інформації через газети, журнали, телепрограми, які пояснюють, рекламують і розхвалюють особливості гастрономічних вподобань окремих регіонів Італії в приготуванні пасти, смаженини, сирів, десертів, а також вибору фруктів і вина. Мені вже виповнилося вісімдесят п’ять років, і за все моє життя мені ніколи не доводилося бачити такого засилля пропозицій щодо кожного окремого жителя країни з точним і детальним викладенням особливостей приготування та споживання певних страв і продуктів, які постійно лунають із наших радіоприймачів і телевізорів.

Але є і такі, що вважають, що ми зсовуємося, «навіть не помічаючи цього, в якусь особливу безодню відсутності відчуттів, що особливо яскраво відображається через зубожіння смаків та їхню стандартизацію». Всі ми — невинні та несвідомі жертви, за винятком тих небагатьох відважних поборників, які усвідомлюють те, що ми жертви, і точно знають, чиї саме. Треба казати, чиї? Ми несвідомі раби (тобто ми не знаємо того, що ми раби), тому що не розуміємо того, що живемо «в епоху капіталістичного контролю над усім природним процесом життя»[113]. Що в цілому означає теж саме, що кілька десятиліть тому називали імперіалізмом мультинаціональних компаній. На відміну від подій, що відбувалися в епоху Фройда, соціальна невдоволеність (на думку тієї ж письменниці) більше не пов’язується з відмовою від задоволення імпульсів, ба «з неодмінною насолодою, яка характеризує соціальне Супер-я пізнього капіталізму та постмодернізму, а також сучасну, схильну до нарцисизму особистість». Ця «перевага капіталізму над природою» призвела до драматичних наслідків: перший з них у цій царині — «зараження всього харчового ланцюга»[114].

Я далекий від «філософських» — до того ж надто узагальнених і неконтрольованих — тверджень, наведених у книжці Раджива Чарльза Патела «Ситі та голодні» (Stuffed and starved[115]), опублікованій у 2007 році та відразу ж перекладеній італійською видавництвом «Feltrinelli» під зміненою (як на мою думку, недоречно) назвою «Хазяї їжі». Головна думка книжки така: ми живемо в епоху, коли на землі виробляється така кількість їжі, яка ніколи не ви­роб­лялася раніше, і незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: один мільярд осіб живе з надмірними думками про їжу (бо боїться діабету та серцевих захворювань), тоді як приблизно вісімсот мільйонів осіб не мають достатньої кількості їжі та страждають від голоду. Світова система харчування «залежить від сільськогосподарських хазяйств, мультинаціональних компаній, урядів, активістів і політичних рухів». У результаті їхніх рішень частина населення планети має надмірний доступ до їжі, а інша частина страждає від голоду, хтось хворіє на надмірну вагу, а хтось — на дистрофію, і все через «жменьку творців системи, що плавають у морі з грошей».

Причиною неврожаїв, неймовірного росту кількості самогубств серед фермерів, руйнування сільських спільнот є, на думку Патела, перш за все те, що ми живемо в глобальній системі харчування, «підконтрольній мультинаціональним компаніям, які використовують, як батіг, ланцюг розподілу». Пател не належить до численної групи тужливих прибічників Апокаліпсису. Він добре усвідомлює, що для розуміння ситуації та визначення діагнозу потрібні час, терпіння та детальна обізнаність, а для її вирішення недостатньо виявити свою невдоволеність, треба вказати точні та нелегкі шляхи розв’язання проблеми. Його книжка дуже змістовна, вона містить багато даних, конкретних прикладів і перелік наявних труднощів. Пател також твердо (й оптимістично) впевнений у тому, що можна вимагати верховенства окремих індивідуумів, які (як він пише) можуть стати кимось більшим від пересічного споживача. Він навіть стверджує, що можна «перебудувати систему харчування» та переписати стосунки розподілу влади, які, на його думку, «наживаються і на фермерах, і на споживачах». Він знає, що жити по-іншому — справа нелегка, але переконаний: «якщо ми не спробуємо, то крах неминучий»[116]. Батько Патела народився на островах Фіджі, а мати — кенійка, тоді як він сам навчався в Оксфорді, а відтак працював у Всесвітньому Банку й у тридцять три роки, в 2010-му, став громадянином Сполучених Штатів.