Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

— Ніхто не виявить, якщо він летить на надмалій висоті, вимкнувши зв’язок та систему розпізнавання «свій — чужий».

— То запхніть собі в дупу всі свої перехоплювачі із радарами вкупі! — затупотів у безсилій люті ногами Лижин. Потім повернувся до поліцейського генерала. — А ви що робите?

— Розіслали по всіх управліннях та відділах, аж до районних, орієнтування. Роздруковано листівки — триста тисяч примірників. Розклеюємо. Проінструктовано всіх дільничних і патрульних. Залучено позаштатних співробітників та активістів. Розставлено додаткові пости й патрулі на всіх вокзалах, автостанціях аеропортах, морських і річкових портах. Також там ведеться негласне спостереження. Задіяли підсилення. Співпрацюємо з усіма державними й недержавними телекомпаніями — портрети злочинців показують в усіх випусках новин...

— А результат? — перебив його прем’єр.

— Поки нема, — знітився генерал.

— Так от, — жорстко заявив начальник всіх міністрів. — Мене не цікавить, що ви робили, мене цікавить лише результат! А його нема! Зарубайте собі на пеньку: три дні! Потім — Камчатка і дуже маленькі зірки! Армія та поліція можуть бути вільними!

Те, що він назвав не на ім’я та по батькові, не «генерал ім’ярек», а просто — «армія та поліція», — було не надто добрим знаком. Тут прем’єрові здалося, що вони забарилися, і він заверещав, як капрал на плацу:

— Кру-гом!

Генерали чітко, по-стройовому, повернулися через ліве плече.

— Шагом... арш! — пролунало, і вони вийшли з кабінету. Звідки їм було знати, що годину тому Лижину дехто подзвонив і, так само не добираючи слів, поставив задачу за чотири дні, до початку сесії держдуми, остаточно вирішити питання. Так що на виконання усього, чим він грозив генералам, якщо вони провалять справу, у прем’єра залишалася ще доба.

— Ну, цих-то ми використовуємо в темну, вони роблять, що можуть, ловлять людей, які раптом стали небезпечними злочинцями: якогось Кондрашова й не знати якого Ільїна, не підозрюючи, хто саме ховається за цим іменем. Але ж ви у курсі, чому в Ільїна такий розпливчастий фоторобот. Що у вас, генерале?

— Полковник Ванін повідомляє з Верхоярська...

Тут сталося те, чого ніколи раніше не траплялося в їхніх стосунках: Лижин перебив головного в країні лицаря плаща й кинджала:

— Цей телепень ще живий? Я думав, він давно загинув у автокатастрофі...

Провали трапляються в усіх спецслужб світу, і винних у них карають, причому часто — жорстоко, але такими спецами, як Ванін, розкидатися не прийнято. Так, дебют розіграли не найкращим чином, але акція в губернаторській резиденції — це лише епізод у великій і складній спецоперації, невдача там — наслідок ланцюга неочікуваних випадковостей, і, по-перше, невдача не фатальна, ще можна спробувати перехилити шальки терезів Фортуни на свою користь, по-друге, ніхто не скидає з шахівниці сильну фігуру через те тільки, що нею невдало походили.

— Він багато чого з’ясував, що мали би знати колеги з федеральної охорони ще до його приїзду туди.

— Та ну? І що ж він такого взнав? — скептично скривився Лижин.

...Спецпризначенці тільки в’їжджали до Білоскельська, «Ільїн» та Кондрашов вже завершували маскарад на горищі дев’ятиповерхового будинку, Ольга билася плечем об зачинені двері ванної кімнати, а полковник Ванін, довідавшись про її дзвінок, виїхав з Верхоярська службовим «Опелем» на трасу «Мати-ріка» і мчав на затримання. Ех, якби він знав, що в одному з таксі, що зустрінуться йому за двадцять хвилин на тій дорозі, сидітимуть ті, кого він найбільше хотів упіймати! Але те, що вони можуть їхати в бік столиці краю, а не гнати, мов вітер, подалі від неї, йому на думку не спадало. Для нього негайно «пробили» власника мобільного телефону, звідки надійшов дзвінок: Липкина Ольга Петрівна, вчителька історії в місцевій середній школі, яка мешкає за тією саме адресою, на яку й надійшов виклик. Досвід підказував полковнику: таких збігів не буває. Полковник в’їхав у двір будинку, коли Ольгу уже випустили з ванної кімнати.

Він дочекався, поки бійці групи оперативного реагування військ спецпризначення вийдуть з парадного, і піднявся до неї.

— Полковник служби федеральної безпеки Ванін Андрій Анатолійович, — представився, назвавши справжнє місце служби. — Мені треба поговорити з вами, Ольго Петрівно. Дозволите?

Та байдуже кивнула й відсторонилася, даючи йому зайти в квартиру. Він довго й ретельно витирав ноги, потім пройшов за нею на кухню.

— Може, чайку вип’ємо, Ольго Петрівно, та ще й з дещицею коньячку після всіх хвилювань? — витягнув з кишені пласку півлітрову фляжку Ванін. — Де у вас чарочки?

На жінку накотила апатія, вона знехотя знизала плечима, сіла на кухні на табурет біля столу й, підперши голову лівою рукою, втупила погляд в стінку напроти себе. Він знав: таке трапляється з людьми, коли після сильних переживань охоплює цілковита байдужість.

— Я похазяйную, — сказав Ванін.

Кухня була така собі: метрів шість площі, обставлена скромно, прибрана чисто. Одразу видно, що хазяйнує тут людина небагата, але охайна.

Полковник сам запалив плиту, поставив чайник на конфорку, знайшов на підвісних поличках чашки, блюдця, чай у пакетиках, цукор та ложки і все це виставив на стіл. Закипів