Світлана Талан - Матусин оберіг

– Усе не так, – відповіла Олеся. – І до тебе ввечері я не прийду.

– Їдеш у Луганськ?

– Їду від тебе.

– Тобто?

– Я їду у своє майбутнє, а тебе залишаю в минулому. Назавжди!

Олеся повернулась і пішла далі.

– Невелика втрата! – почула вона позаду себе. – Ненормальна!

Олеся лише всміхнулася кутиком губ.

Повернувшись в інтернат, Олеся одразу розповіла Карині про розмову з батьками. Вони сиділи на улюбленій бетонній плиті, там, де народжувалися їхні мрії та плани на майбутнє. На тому ж місці Олеся їх і поховала.

– Не впадай у відчай, – сказала їй Карина й узяла за руку. – Якщо є мета, то треба до неї йти, не опускаючи руки за першої невдачі. Ти сама мене так учила.

– То мене так навчала мама, – уточнила Олеся. – Але життя таке несправедливе!

– Тобто ти вирішила поставити крапку на мрії? Легко ж ти здалася!

– А що мені робити? Не йти ж грабувати банк?

– Батьки дали згоду на навчання в профтехучилищі – і це вже не так погано.

– Вважаєш, що стати продавчинею – це класно? – посміхнулась Олеся.

– Не класно, але й не смертельно! Я піду з тобою вчитися, ми будемо разом жити, а потім – працювати.

– Ти ж хотіла стати кравчинею. Передумала?

– Не передумала, а змінила плани. Тимчасово! Потім ми працюватимемо, будемо економити, потроху відкладати кошти, щоб згодом здійснити свої мрії. Ти підеш у медичний виш, а я можу закінчити курси, – збуджено говорила Карина. – Моя мрія не така вже й висока!

– Не вигадуй! Іди вчитися туди, куди мала намір. Це я така нещаслива, – зітхнула Олеся. – Потрібно було реально оцінювати свої можливості, а я розмріялась! Що вище злітаєш, то болючіше падати – потрібно було не забувати.

– Не подобається мені твій настрій!

– Мені також.

– Олесю, домовмося одразу: ідемо разом вчитися на продавців, потім удвох винаймемо житло й будемо рухатися до здійснення мрій. Нам немає на кого надіятися, тож ми самі повинні торувати собі шлях у майбутнє. Якщо не будемо сильними й опустимо руки – саме життя відкине нас за борт. Так, так! Опустиш плечі – одразу знайдеться той, хто захоче на них усістися. Ми не такі! Скажи, що ти зі мною згодна?

Олеся примружила очі, як у дитинстві. Сонячні промені змінили траєкторію – стали горизонтально.

– Усе можна змінити за бажання, – уже впевненіше промовила Олеся. – Я згодна з тобою. Дякую, що ти є в мене!

– А я дякую долі, що зустріла тебе! До речі, як там твій Іванко?

– Уже не мій, – мовила Олеся й розповіла про розмову з хлопцем. – Схоже, він не дуже засмутився, тож я все зробила правильно.

– Не сумуватимеш за ним?

– Хіба трішки, – усміхнулась дівчина.

Карина розповіла подрузі новину, яка розхвилювала Олесю. Їхня улюблена вихователька Людмила Анатоліївна незабаром розраховується з роботи й виїжджає з Луганська до своєї матері, у Сєвєродонецьк.

– Ти ж знаєш, що вона потерпала від свого чоловіка, – сказала Карина, – він її зневажав і навіть піднімав руку.

– Ходили такі чутки, але вона про це нікому не говорила, не жалілася, а лише замазувала тональним кремом синці на обличчі.

– Подейкують, що він знайшов собі іншу, молоду коханку, привів її додому, а нашу Людочку три дні тримав без їжі та води в погребі.

– Та ти що?! От сволота! Людочка – добрячка, яких ще пошукати! Як вона вижила?

– Я підслухала розмову Людочки з нашою медсестрою, – стишеним голосом сказала Карина. – Людочка їй розказувала, що знайшла камінчик, ним пробила в банці компоту отвір і пила його, а з однієї банки викинула огірки, щоб туди ходити в туалет. І в цей час її чоловік забавлявся з коханкою на їхньому ліжку! Уявляєш?!

– Бідна Людочка! А як же її сини? Не захистили свою матір?

– Вони десь навчаються, то, може, і не відали, що коїть батько. Ти ж знаєш Людочку: вона буде терпіти й мовчати до останнього.

– Ходімо до неї. Не можна її залишати на самоті. Їй потрібна наша підтримка.

Дівчата знайшли свою виховательку в кабінеті. Було помітно, що жінка нещодавно плакала: очі червоні, повіки спухлі.

– О! Мої дівчатка! – усміхнулася до них жінка. – Заходьте, хоча в мене тут не прибрано.

У кутку, на підлозі, був розстелений ватяний матрац, на ньому – інтернатівська постільна білизна, ковдра та подушка.

– Людмило Анатоліївно, ми все знаємо, – сказала Олеся. Дівчина підійшла, обняла жінку.

– Ви стали дорослими, – промовила вихователька розчулено. – Як швидко плине час!

– Ви нас не покинете? – спитала Карина.

– Допрацюю до кінця навчального року, а далі… Тоді ви залишитесь з іншими вихователями, а я виїду звідси.

– Ми також тут до кінця навчального року, – сказала їй Олеся й розповіла про подальші плани.

Дівчатка з вихователькою були разом до самої вечері. Вони стиха вели розмови, пили чай і виливали душі. У Людмили Анатоліївни був вихідний, тож вона відправила дівчаток вечеряти, а сама залишилась у кабінеті.

– А ви що їстимете? – запитала жінку Олеся.

– У мене є бутерброди, заварю собі чаю. Ви не турбуйтеся про мене.

– А де ви будете жити? – поцікавилась Карина, ковзнувши поглядом по матрацу.

– Тут, – указала Людочка на постіль на підлозі. – Це тимчасове моє житло.

За вечерею дівчатка поділили одну порцію сирної запіканки між собою, другу понесли Людочці.

– Вам треба поїсти щось гаряче, – сказала Олеся, коли вихователька відмовлялася брати. – До того ж, я з дому привезла дещо, тож ми з Кариною не голодні, – збрехала вона.

Того вечора подружки відпросились у виховательки, щоб заночувати в кабінеті Людочки. Усі троє вмостилися на долівці на матраці, дівчатка поприлипали до жінки з обох боків. Вони відчували тепло не лише її тіла, але й душі. Про що тільки не говорили! А ніч коротка, тож під ранок, коли небо почало сіріти, відчули, що надходить сон.

– Я не хочу спати, – протяжно промовила Карина.

– Розкажіть нам ще щось, – попросила Олеся. – Наостанок.

– Мої хороші! У кожної людини свої проблеми. У когось сьогодні нема грошей, і він вважає, що це – велика проблема, навіть глобальна, – тихо сказала жінка. – В інших тріщать рахунки в банках – і це для них проблема. Хтось губиться у великій кількості кімнат власного маєтку, іншому ніде переспати ніч. І важко сказати, хто щасливіший: жебрак, якому нічого