Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

це зовсім не значить, що я обов’язково знайду для них тональність чи серцевину, заради якої варто цей город городити. Важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього. Принаймні для письма. Там і тоді для мене головним було: як їхати, що їсти, де ночувати, які мене люди оточують. Було то й було, але тепер, коли сиджу перед комп’ютером, важливо лише як про це розказати. Важить, що я переживаю тепер, а найперше — які слова вицокаю на клавіатурі. Ваза троянд і вірш про неї — це різні речі.

А розповідь приходить із найнесподіваніших ситуацій. Вона легко могла б народитися хоч би й із бурчання у шлунку, але цього разу все почалося в коростенській електричці, де я побачив двох подруг, одна з яких нагадала медсестру на узбецько-киргизькім кордоні. Така звичайна собі, чорнява, в джинсах і футболці. Для мене звичайна, але тут — у Ферганській долині, де нормою для жінки є покрита голова, хіджаб і все таке — то якраз навпаки. Сама вона зі столичного Ташкента, і це дещо пояснює.

7 серпня, вдосвіта

Сонце щойно зійшло, і стало зовсім світло, а яснішало щохвилини, ще від темного нічного підйому і весь піший шлях до кордону. Ми з Ланкою сиділи на карематі, поприпи-ралися до бетону й переглядали старі світлини з альбому поштівок «Гуцульщина». Взяли його з собою, аби мати що дарувати людям на згадку. То була ще одна сумнівно потрібна в дорозі річ. Добрих людей хоч не бракувало, але переважно їм було байдужісінько до фотографій українських горян. Та й взагалі я б сказав, що то дарування є свого роду піжонством, бо куди більше важить, як ти поводишся з людьми, як роздякуєтесь. Коли вже дарувати, то не закуплені вдома, призначені для цього витребеньки.

Але вже ми ті поштівки взяли з собою, то й намагалися роздавати при кожній слушній нагоді. І хоча трохи вони розходились, більшу частину альбому ми завернули додому. Як і ліки, з котрими окрема історія. Перед від’їздом нам порадили, що в Таджикистані з медикаментами сутужно. Ми того наслухались і подумали, що ліки можуть бути добрим подарунком або навіть валютою для таджиків. Отак усю дорогу провозилися з анальгіном, парацетамолом, ні-месилом та іншою ніби необхідною хімією, яка не знадобилася ані нам, ані їм, зате зайві клопоти на кордонах. Ми тягалися з аптечкою, де таблеток було вдесятеро більше, ніж треба нормальним людям у дорогу.

То хоч нікому тих гуцульських поштівок не знадобилося, альбом швидко пішов по руках. Бо нудьгували всі. Жінки дивилися і передавали далі, аж поки він знову повернувся до нас. Принесла молода медсестра, про яку я вже згадував. Запитала, звідки ми і чи до родичів їдемо.

— У нас нема тут родини, — кажу. — Про це часто питають, але ми тут просто так. А в тебе там рідні?

— Тітка, дядько. Вже їх два роки не бачила.

Пробула біля нас довго. Питала повільно, між репліками виникали великі паузи: скаже слово, почує відповідь, а потім просто сидить і мовчить, поки знову хтось із нас обізветься.

— Ти сама?

— Двоє нас, — кивнула на подругу чи то сестру. — А ви чоловік і дружина?

— Так.

Піднялася, потягнулася, знову присіла і кинула на нас погляд. Очима зверталася частіше, аніж словами. Ще, пам’ятаю, посміхалась багато. Цікавості своєї, як і більшість узбеків, не стримувала і не соромилась; то лишень ми несміливо вивідували подробиці чужого життя.

— Давно?

— Та десь рік.

— А діти є?

— Будуть, — так я завжди тут кажу. На однакові запитання навчився відповідати однаково.

— Тут усі до родини їдуть, — сказала дівчина.

А всіх тут уже близько тисячі. Ми на місці від півшостої ранку. Пункт перетину запрацює від сьомої, а до цього часу чекатиме море народу. Є й такі, що тут ночували.

Ближче до відкриття вийшли прикордонники і вишикували натовп у дві черги: чоловічу й жіночу. Найпершими пропустять старців, за ними «інтурістов», себто нас, іноземців, а вже потім усіх решту. Так щоднини від сьомої і до сьомої. У темний час доби кордон зачинений, та й узагалі він працює зовсім недавно і, так би мовити, обережно. З часу збройного конфлікту в цих місцях минуло всього три роки.

Досі я часто думав про умовність кодонів. Дивувало, як за визначеним бар’єром через мізерний десяток кілометрів нейтральної зони різко починаються інші гроші, закони, часові пояси і водночас так плавно, іноді, як і мова, міняються люди. Тут, між Узбекистаном і Киргизстаном, а точніше — між селами Дустлік та Кизил-Ки-штак, межа штучна і найнедоречніша за всі, що я колись бачив. Тисячі людей, котрі тут чекають, ідуть побачитися з родиною. Це драма й абсурд, причому достатньо лише раз глянути на мапу автошляхів Центральної Азії, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Узбеко-таджико-киргизьке по-граниччя настільки заплутане, що коли країни не позначені різними кольорами, як зазвичай на політичних картах, то з першої спроби розібратися, що тут чиє — дуже важко. Вони й досі не розібралися. Мають справу не з картою, а влас-ною землею під ногами і, судячи з розповідей (пліток або правди, яка різниця; важливо — що в головах), спокою тут ще скоро не буде. Якраз тоді, коли ми проїздили, йшлося про прикордонну стрілянину тижневої давності. Наслідок — по кілька вбитих із обох боків. Громадянська війна була в 2010 році. Потім, як я вже казав, близькі люди опинились по різні боки. Добре, що нас