Андрій Хімко - Засвіти

церквою; потім, розійшовшись, згадав флорентійські ухвали, що мали об’єднувати грецьку і римську церкви, докоряв якимсь перекинчикам і перескочникам, котрі «пруться, як мухи до меду, до світської влади і чварами домагаються патріарших митр, а в молебнях, дарах та писаніях наущають православних отців, яко овнів».

— Десниця дающого да не оскудіє, а... вознаградиться,— підвівся нарешті обважніло, даючи тим знати, що учта закінчилася.

В тісній спаленьці малий Івась сонно обнімав Левчика, не відаючи, що сьогодні отак вирішалась скалка і його великої долі. Не знала і новохрещена Софійка, що цей рішенець торкнеться і її колись сердечка...

10.

Міщани готувались до осіннього ярмарку. Пекли, варили, шили, чинили, випалювали, бо вже й січовики, і донці стали появлятися в містечку, хто з тканиною й платами, хто з рибою і сіллю, з поташем чи селітрою, вугіллям і смолами, опанчею й байкою, габою, килимами, шарлатом, портищем, вретищами-ряднами, укошулями-намистами і всякими іншими жіночими прикрасами.

Ждали їх і посполиті з неабиякою розмаїттю своїх виробів — мережаних дерев’яних ложок, черпаків-корців, кінвочок, люльок і тарелів-тацьок, ярем і возів, ножів, лемешів та підосників, батогів, шлей, канатів та волосяних шнурів, горшків, макітер і мисок, коліс, серпів і дримб-вигранів, посуду всякого з олією, медом і воском...

А з півночі до Мерефи підкралися вже приморозки. Спершу несміливі, затим певніші себе, сідали памороззю на грунти, дерева, аж поки не дочекалися сніжинок.

— Збирайтеся, Домно, і ти, Орисю, з Левчиком за тим хлопцем, а то Мотря гадатиме бозна-що,— звеліла якось у неділю Катерина.— Батько ж також велів небаром забрати, а воно бач, яке «небаром»?

— А як знову відмовить? — раділа й боялася Домна.

— Мусить же колись те звершитися... А одумається, то й бог з нею: вона його вигляділа, то її й право вирішувати... Та закутаєте там його як слід, а то ще застудиться,— гукнула вона вже через ворота, як молодь вийшла.

Мотря зустріла їх обнадійливо.

— Противитись рішенцю чільного товариства я не збираюся,— сказала.— Хоча й не певна, що не заберу дитя назад, якщо йому чи мені буде тяжко. Скажіть і паніматці так... Та й йому ж сказати треба якось... Ти, Левцю, побіжи та гукни Івася, він на вигоні «бабу» качає,— випровадила вона хлопця з хати,— можеш і ти трохи покачати з ним,— гукнула тому навздогін...— Говоріть, що в гості йде, а про інше й слова, бо як помітить, то наберетеся з ним рахуби. Сварила тоді мого господаря, як приніс хлоп’я у глуху північ, а тепер ось підріс, звиклася, то й жаль, як свого рідного,— витерла вона непрохану сльозу.

Не встигли в хаті і поговорити, як з гуркотом і рипом до них увалилися захекані і розчервонені Левчик та Івась. Левчик таки зразу направився до лави, а закушканий і обв’язаний його малий товариш спинився коло порога, сьорбнув носом, підняв ріг хустки, що вповзла геть на очі, і, пізнавши Домну та Орисю, закричав: — А я «бабу» накачав! Ось ходімо побачите!.. Отакецька о!

Домна ледве стримала себе, аби не виказати радості.

Дорогою Левчик обганяв дівчат і заглядав зраділому Івасеві в очі.

— То ти справжній козак уже, а я думала...— зустріла малого Катерина в порозі хати.— Який це тобі рочок пішов?

— Четвертий.

— Ой, уже, мабуть, п’ятий,— вирвалося у Домни і, запломенівши, вона додала: — Бо ж ти он як бігаєш.

— А жупана де ти взяв такого? — вдала Катерина, що не завважила слів годованки.

— Батько привезли, і чобітки — батько, і шапку — батько, а сорочку і штанці мати пошили і...— не договорив він, помітивши в хаті Сабрі, що розгадливо дивився на малюка.

— Не бійся, сину, це хоч і татарський дядько, та він тебе не зобидить,— взяла за руку Івася Катерина.

— Тятько, тятько,— повторив Сабрі слова господині.— Я... самімі, я любити Іфас...

— Не бійся, Івасю,— підійшов до Сабрі Левчик.— Це не злий татарин. Ось бачиш, я ж не боюся.

— Лефко, самімі, б’юїк самімі.

— Це він товмачить, що я друг його,— хвастався малий господар.

— А він — чорний. Що, не вмивається?

— Ні, такий народився, дитино. Іди до нього, не бійся. Він тебе покатає,— заспокоювала Івася Домна, і той, врешті, загуцавшись, скоро й радо освоївся.

Орися, що десь виходила з хати, аж здивувалася, як побачила Сабрі з малим на руках у примиреній розвазі.

А як споночілося, хлопчик забентежився не на жарт:

— А де ж мій жупан?.. А шапка де?..

— Та для чого вони тобі дитино?.. Ось бався. Маєш дзигу, дивись, як крутиться,— приберегла Домна забавку на очікуваний останок.

— А я тобі фуркало злагоджу і вигран дам,— підступила Орися з новими забавками, аж Левчика здивувала.

І так цілий вечір провозилися вони всі коло дітей. Вже давно впорали господарство Катерина і Сабрі, вже й Оришка втратила силу бавитися з дітьми, а Домна все возилася з ними: оповідала казки, спонукала до ігор, непомітно годувала хлопців на ніч, поки ті явно почали вже дрімати по зморі.