Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

антипатіях. Колись ми тримали в басейні двох самців. Вони настільки заприятелювали, що інколи можна було запідозрити їх у великих гріхах.

— Справді? — поцікавився Сі. — А саме?

— Ну, вони по черзі залицялися один до одного. Тоді ми вирішили пустити до їхнього басейну самицю, однак вони навіть не звернули уваги на неї. Більше того, коли вона стала гратися з ними, вони її прогнали. Ми й подумали, що стосунки між цими самцями зайшли надто далеко, тому вирішили забрати від них самицю. Але за деякий час за браком місця ми змушені були пустити до них іншу самицю. На великий подив, вони прийняли її дуже добре і відразу стали залицятися до неї.

Сі розчавив сигару в попільничці, що стояла перед ним.

— Отже, — сказав він, — Майна не звабила Івана, бо він пойнявся відразою до неї?

— Зрозуміла річ, це тільки здогади. Сі провадив далі з прихованою іронією:

— Ви вважаєте, що терапія, яка мусить допомогти Іванові перейти від слова до речення, не зазнала невдачі.

— Я не розумію, чому вона мала б зазнати невдачі, — відказала Арлетта із стриманою підозрою. — Не можна робити такий висновок тільки на підставі одного досліду.

— Ви хочете сказати, що Севілла має намір продовжити цей дослід за допомогою іншої самиці?

— Він мені нічого не казав, але я гадаю, що це так.

Сі підвівся, взяв капелюха, сказав:

— Ну що ж, він людина заповзятлива.

— Таким і треба бути, — впевнено відповіла Арлетта. — Успіх приходить після невдач, які доводиться перемагати.

— Кому належить цей гарний вислів, міс Лафей? — запитав Сі з кислою усмішкою.

— Севіллі, — півголосом відповів Боб Меннінг.

Сі й Фойл широким кроками ступали до дверей. Сі обернувся й через плече усміхнувся Арлетті. Дівчина не зводила очей з Боба Меннінга. А коли той проходив повз неї, вона взяла його за руку й розгнівано промовила:

— Ви щось хитруєте? Ви занадто вже догоджали цьому мерзотникові. Що з вами?

* * *

Сі, голий і спітнілий, сів на ліжко й двічі погладив руками своє рум’яне обличчя, наче намагався стерти з нього втому. Боже, він не відчував більше своїх ніг, йому страшенно хотілося спати. Зараз міг заснути й без снодійного. «Господи, що може стримати мене вживати або не вживати наркотики! Дивні ті люди, які відмовляються від тютюну та горілки й на килимі починають тренувати свій черевний прес. Яка дурість! Чого варта їхня боротьба проти старості? Рано чи пізно їхня карта буде бита. Вони помруть від захворювання легень, печінки, серця або, зрештою, від раку передміхурової залози».

Сі глузливо посміхнувся. Його пойняла якась невиразна й незбагненна зненавида, думки сповнювалися вогнем і моццю, і йому ставало приємно.

«Смішно мені з них. Постійно рухатися, перебувати на, — свіжому повітрі, дотримуватися гігієни, смачно й вчасно харчуватися — що ж воно таке? Жалюгідний відступальний бій, не більше, а наприкінці — розгром, повний і невблаганний розгром — єдине, в чому можна бути цілком упевненим. Життя або смерть — яка різниця? Саме слово «життя» — це глум і шахрайство! Називати життям ці кілька огидних хвилин між двома небуттями — справжній самообман! Це означає заздалегідь ошукувати, обдурювати себе, бо смерть невблаганна. Що ж то за телепні набрехали нам про «успіх у житті»? В якому житті? Який успіх? Я теж вірив у нього в університеті і згодом. Пригадую, як я казав собі: «Я тільки супершпик». Міг би я стати вченим і нині мав би лабораторію, асистентів, займався б творчою працею, як отой чужинець, тобто робити те, про що мені розповідала ця тварюка. Все дурниці! Ніхто не досягає успіху в житті. На світі живуть одні невдахи. Всі люди — невдахи, бо вони вмирають. Звісно, і я, і Джонні теж. Ну що ж, хай усі здихають! І негайно! Хай їх усіх змете воднева бомба! Навіть коли в її вогні згорять кілька мільйонів. І я також разом з ними. Що мені з того? Хіба я просився на світ? Єдина в мене втіха — робити свою справу. Жив би Джонні, я взяв би його до себе на службу. Ми обидва спізнали солодких хвилин. Як чудово було прокидатися вранці й, мов середньовічні лицарі, поруч один з одним, відчувати п’янку волю й щохвилини ризикувати життям. Джонні стояв на осонні серед села, яке ми тільки-но завоювали. Він, широкоплечий, стояв, розставивши ноги, скидався на могутнього, незборимого атлета. «Бачиш отого старого шкарбуна, що молиться біля хатини? — спитав він. — Я зіграю на нього в орлянку. Якщо буде орел, я нічого йому не заподію, а коли решка — я вколошкаю його». Джонні підкинув монету, яка, вилискуючи на сонці, завертілася в повітрі. Потім упіймав її в жменю й перекинув з долоні на долоню. «Решка! Старий програв», — вимовив Джонні, знімаючи затвор із запобіжника. Дідусь упав на землю, вкрившись пилом, і сконав, мов розчавлена блоха. Тієї миті Джонні мав божественний вигляд — безтурботний, байдужий. Обернувся до мене, обличчя в нього було спокійне й невиразне. Він промовив безбарвним голосом: «Сьогодні — цей, а завтра — я». Так, наступного дня Джонні справді загинув.

А тепер, хай йому грець, мені все байдуже, навіть моє ремесло. Якщо справи йтимуть і далі так, то я не зможу більше зайнятися своїм ремеслом. Допіру думав, що вмру перед отою повією з її дельфіном Іваном. Але ж чому Іван? Хто приліпив російське ім’я американському дельфінові?»

Сі відчув щем у шлунку. Ліг горілиць, широко розкинув ноги й щосили почав розтирати собі живота, вминаючи в нього пальці. «Оце м’ясо, ці тельбухи, нерви, кров, — мислив, — таке самісіньке, як у тварини: кволе, спітніле, бридке… Цей чужинець, либонь, досягне успіху. В усякому разі, уже наблизився до мети. Ще один трюк Лоррімера, який приховав це од мене. — «Запитуєш, чи вони опублікують результати, цікавишся, чи це «не таємниця»?» — казав він. — О сер, щоб ви вдавилися своєю «не таємницею». Я не відаю, яких заходів вживають вони, проте це мені не завадить вдатися до інших заходів. Б’юся об заклад на мої брелоки, що це чарівне кошеня погодиться задля