Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

яку Севілла щойно потрощив пальцями, жінка скорилася, дозволила себе роздягти.

Севілла мовчав. Зніяковівши, зовсім неохоче пестив її. Вона також була незворушна, байдужа. «Як і я», — зневажливо думав Севілла. Минав час. Він прислухався, як за вікном завмирало море, але ніяк не міг зосередитися.

— Генрі, — озвалася Грейса, — ви не бажаєте мене?

— Та що бо ви, люба, — сказав уголос, а про себе поду мав: «Вона не годиться ні в тин ні в ворота».

В шибку дверей Севілла бачив шматочок піщаного берега й піняву моря.

— Послухайте, Грейсо, я не хотів би вас образити, ал все це виходить у вас вельми кепсько.

— Тож-бо як? — перепитала вона, вражена. — Та мене ніхто ніколи так не докоряв.

Севілла зіперся на лікоть і сказав:

— Цей «ніхто» був невибагливим, ось що. Гадаєте, щ, то вершина шляхетності говорити зараз про того «ніхто» Це я кидаю вам докір, а не той «ніхто».

Водночас Севілла помислив: «Яка безглузда розмов Сумно все виходить, коли нема навіть звичайної приязні. Яку радість може взяти собі від життя ця обмежена мільйонерка?» Він схилився над нею і раптом домігся свого. Але поспішність, тісний диван, на якому вони з’юрмилися, незручності, повна відсутність ласки все зіпсували, звели нанівець, затьмарили, не було від цього ні радості, ні віть задоволення. Севілла підвівся.

— Подякуйте, — озвалася Грейса, задирливо усміхаючись.

Він же, змірявши її поглядом, подумав: «Просто невірогідно! Ще треба їй дякувати. Їй зовсім бракує почуття гумору».

— Дякую, — стримано промовив Севілла.

— Чи не бажаєте скупатися? — спитала вона так, ні запропонувала йому чашку чаю.

— Ні, не хочу. Однак, коли ви маєте що взути, крім отих шлапаків, ходімо поблукаємо трохи берегом.

— Гаразд, я піду босоніж, — погодилася Грейса. — так приємно для ніг.

З півгодини вони мандрували берегом, розмовляли. Севілла так і не затямив, що вони казали одне одному. Лише одна деталь запам’яталася йому: коли нахилив щоб підняти черепашку, Грейса сказала:

— Генрі, вкоротіть чуба, він надто довгий. Це пасує вам.

По суті то було банальне, зовсім недошкульне зауваження. Севілла випростався з черепашкою в руці й раптом відчув, як його охопила втома, в глибині душі спалахну відраза до неї, така нестерпна, буцімто цілі десять років він блукав підруч з нею по холодній пустелі. Хоча Севілла лагідно посміхався їй, але саме цієї миті зрозумів, що прийшло до нього остаточне рішення, і він назавше викреслить її з свого життя.

* * *

— В усякому разі, — мовила Арлетта, — сумніву не було, Іван не витерпить самотності. Він нервував, поводився неспокійно, був неуважний, менше зосереджувався на своїх вокальних вправах; здавалося навіть, що він зледачів. До того ж щоразу, коли ми перебували поруч з ним, він вигинався змійкою — в такий спосіб дельфіни залицяються до самиць. Все частіше він горнувся до нас, гладив бічними плавниками нам голови, щипав зубами ноги й руки. Ці залицяння були нескінченні, а потім дельфін почав шаленіти. Ми не наважувалися більше плавати в басейні, боялися, аби він не покусав нас, — гадаю, такі укуси сподобалися б дельфінці…

Фойл усміхнувся. Сі підніс угору сигару.

— З ким він так поводився?

— Я відповім на це запитання, — втрутився Боб, злегка усміхнувшись і підморгнувши Сі. — Спочатку з усіма потроху. Потім найчастіше з Арлеттою.

— Розумію, — сказав Фойл.

Арлетта обурено подивилася на Боба Меннінга.

— Розповідайте далі, міс Лафей, — прохав Сі.

— Все це наводило на думку, що він прийме добре самицю, яку ми збиралися йому дати — її звали Майна. Насправді так воно й сталося. Зрозуміло, спершу Іван трохи наполохався, коли до басейну, який він мав за свою недоторкану територію, ввели другу тварину. Іван завмер і якусь хвилю розглядав незнайомку, але ці спостереження тільки підбадьорили його, бо потім він перейшов від обачливої обережності до нестримного залицяння. Дельфіни стали частіше пеститися, гладити й щипати зубами одне одного, їхні пустощі тривали цілими днями. Загалом дельфіни паруються вночі й на світанні. Тому ми ніяк не могли дізнатися, чи Майна й Іван спарувалися. Але наступного дня поведінка дельфіна змінилася. Він не тільки більше не плавав за нею, а навіть рішуче не дозволяв їй наближатися до себе. Коли вона наближалась, загрозливо клацав щелепами. А тоді одвертався від неї і віддалявся, сердито сплескуючи хвостовим плавником по воді. Майна змійкою вигиналась перед ним, однак марно: коли намагалась погладити його, він бив її бічними плавниками й знову клацав щелепами. Його ставлення до Майни не змінилося й наступного дня. Він ще більше гнівався й загрожував їй. Коли Майна підпливла до нього, той укусив її за хвоста — і цього разу по-справжньому — тому вона не наважувалася більше наближатись. Ми зрозуміли: Іван не зможе зжитися з Майною, й професор Севілла почав хвилюватися за життя дельфінки. Він вирішив перевести її до іншого басейну, де, до речі, відразу її прийняли до свого гурту самець і дві самиці.

— Що ж сталося? — запитав Сі.

— Ми довго дискутували з цього приводу й досі ще дискутуємо, — відповіла Арлетта, — однак можемо робити тільки здогади.

— А саме?

— Спершу треба зрозуміти, — сказала Арлетта, — що парування дельфінів — акт вельми нелегкий. Самиця мусить бути поблажливою й терплячою. Скажімо, Майна поводилася незграбно, втікала від нього, всі Іванові спроби були марні. Либонь, він надто розчарувався в ній.

– І зненавидів її? — озвався Фойл, посміхнувшись. — Вона довго кокетувала й не сподобалася йому? Але це ще не означає, що він не міг почати все спочатку.

— Я вважаю, — втрутився в розмову Сі, — що експеримент зазнав невдачі, бо дельфіна пойняла відраза до самиці.

Арлетта заперечила:

— Воно, мабуть, не так уже й серйозно. Може, просто Майна не сподобалася Іванові.

Фойл засміявся:

— Мені здається, міс Лафей, що цього разу ви перебільшуєте.

— Зовсім ні. Дельфіни, як і люди, вибагливі в своїх прихильностях і