Галина Бабич - Професор Шумейко

що? За щедрість. Нонна підгодовувала не тільки Миколу Остюка. Жила на Подолі з матір'ю, яка на Житньому ринку торгувала водою з сиропом і без. Звідси — «Нонна з Подолу».

Любили Нонну ще й за те, що вона вміла те, чого не вміли ми. Сідала з нашим улюбленим педагогом Корцовим за рояль і в чотири руки... Як казав Остюк: це тобі не буряки сапати в чотири сапки. Хотіла Нонна стати піаністкою, бо зналася на музиці більше за нас. Директор звільнив її від обов'язкового баяна і, як виняток, дозволив індивідуальні заняття по класу фортепіано під керівництвом педагога Корцова. Пригасив і той неприємний інцидент на плакатній справі. А сьогодні до нас прийшов новий директор. Як усе просто! І боляче.

Крапка. Треба зробити паузу. Голова розколюється. Ковтну «Лозап» і щось від тиску.

— Тихоне! Пошукай ліки від тиску! Ну чого так довго порпаєшся?

— Немає, Климе Івановичу!

— Як немає? Шукай! Пляшку швидко знаходиш, а ліки для свого хазяїна не можеш? От звірина! Піду сам.

Через якийсь час:

— О, відпустило. Зателефоную рідненькій.

— Як ви там? У мене все гаразд. Робота посувається, але чи встигну у збірник? У всякому разі на симпозіумі мій виступ буде на «ура». Важка наука політологія, скажу тобі, рідненька. А ще скажу: скучив дуже.

— Що з тобою, Климе?

— Меланхолія. Ну ти ж знаєш, як давно і чудно я тебе люблю. Що Ната?

— Ната, слава Богу, молодець. Хоч із одруженням знову проблема, бо ні з ким і ні з чим не погоджується.

— Ще не час. її щастя попереду.

Бувай. Цілую. От і добре. Ощасливив свою рідненьку. А то став кнур кнуром, як казав наш культосвітній парторг. Приляжу й подумаю, коли я востаннє писав листа. І взагалі — чи хтось їх пише сьогодні? Бо наступний, такий несподіваний для всіх розділ, напишу у формі, чи то у жанрі, листа. Писав же з армії матері. Напишу слово, а тоді втуплюсь у стелю: як так написати, щоб не журилась. Ага: годують, мамо, добре. Старшина хвалить мене часто і ставить у приклад іншим. А навчив цього хлопець-латиш, коли Клим відбував службу в Латвії.

— Я, — каже, — від сумних думок позбавляюсь таким чином: я їх записую і відправляю листом матері, своїй дівчині, друзям. Легше стає.

— Пораднику ти мій. У мене не сумний лист, у мене такий лист...

ХІІ. Мадам Тюлілю

Як і обіцяв професор Шумейко, розділ написано у формі листа (на жаль, не надісланого) до продавця Печерського райторгу Лідії Олександрівни.

«Нас, потовчених життям, носило по світу. Та згадаємо п'ятдесяті роки минулого століття, клубне відділення, згадаємо і Вас. Не вирвати з нашої пам'яті Вас, Лідіє Олександрівно! Несміливою квіткою уже тоді проростала наша до Вас любов. Чому? Читач зараз дізнається. Голодні, виснажені, ми подалися до столиці за знаннями. Якщо Бог і посилає людям милість, то нам він послав її у Вашій особі. Ви смертельно ризикували, як продавець гастроному, даючи у борг не тільки тюльку і ліверку, а й іншу їжу, аби ми змогли дожити до убогої стипендії.

Це нам, кнурам, дало підстави проміж собою називати Вас «мадам Тюлілю», бо коли хтось із нас підходив до Вашого прилавка, Ви тільки кутиками губ усміхалися і питали:

— Вам тю-лі-лю, тобто тюльку і ліверку?

Ми не просто — кнури, ми садюги-кну-ри, якщо таку молоду і вродливу жінку в блакитному береті, світлій крепдешиновій сукні, отороченій по коміру мереживом, називали мадам Тюлілю. Було, люди добрі і приятелі, у цій жінці щось від ікони: довга пташина шия, з разком недорогого намиста, туманець в очах. Стоїть собі за прилавком з солоними оселедцями, кількою і хамсою велична, м'яка і духмяна, як французькі булочки по шість копійок, які давала в кредит. Лідіє Олександрівно, Ви жінка не із сфери райторгу Печерського району. Ви інша. Не можемо підшукати підходящого слова.

Ми зізнаємося Вам: як усякий бідний студент рахує копійки, так і ми, перераховували свої борги, що Ви їх записували в зошит. Усе сходилося до мізерії. Дивує: як радянська система торгівлі могла породити подібне доброчинне явище у Вашій особі? Ми щиро жалкуємо, що так мало знали про Вас. Здогадувалися: чимось пов'язані з нашим директором, бо флейту він брав у руки після того, як вертався з гастроному на Цитадельній, де Ви працювали. Байдужість до грошей, вірніше наживи, будь-якої вигоди і доброта об'єднують Вас з нашим директором. Таких близьких і таких різних.

Усі красоти Печерська (а Ви їх знаєте!) ми готові кинути Вам до ніг, наша спаси-телько, як каже Фотинія!»

P.S. Панове! Не соромтеся говорити піднесено, надто тоді, коли йдеться про жінку.

ХІІІ. «Яка гидота!»