Люба Клименко - Антипедагогічна поема

— Можна, — великодушно дозволила Аврора.

Мирослава взяла гітару, швиденько настроїла її і почала під акомпанемент співати:

Прийде друзів небагато, Вип’ємо холодного вина…

Аврора, згадавши пісню, підтягнула:

Хтось принесе білі айстри, Скаже хтось: «Життя прекрасне!» Так, життя прекрасне, а вона… А вона, а вона Сидітиме сумна!

— Стоп! — перебила Аврора. — Співаймо замість «вона» — «воно».

Мирослава з недовірою подивилася на Аврору, але слухняно виконала її наказ:

— А воно, а воно… — заспівала вона і затнулася.

— Справжнісіньке гімно! — закінчила фразу Аврора.

Мирослава спершу шоковано на неї подивилася, але потім розреготалася.

— Тільки не гімно, а гівно… — додала вона крізь сміх.

— А ще краще — по-київськи: гавно!

Мирослава ржала.

— А, може, гамно?

Підпилі молоді жінки мало не валялися по підлозі.

— Отже, повторюємо закріплений матеріал! — наказала Аврора.

І вони разом завили:

А воно, а воно Справжнісіньке гавно!

І на хвильку зробили паузу. Аврора перебувала у стані натхнення:

— І ні з’їсти… — почала вона.

— …і ні взяти, — додала Мирослава.

— …бо смердітиме воно! — це вже Аврора.

Мирослава просто качалася від сміху.

— Що ж мені робити зі своїм гімном, Аврорко, га? — крізь сльози спитала вона.

— Мені треба хоч одним оком поглянути на нього.

— Організуєм.

І вони знову цокнулися келихами.

— Я повинна тобі сказати таке, — знахабніла Аврора. — Не знаю, що в тебе там за супермен-коханець, але твій Олекса — досить пристойний маскулінний екземпляр. Тільки ти його затюкала, а він, як слимак, заліз у свою хатинку. Витягни його звідти, там є з чим погратися!

— Ти думаєш?

— Я не думаю, я знаю!

І вони знову розсміялися.

— Ну, розкажи мені про нього. Я вже з ним сто років не спала! — попросила Мирослава.

— Там таке багатство в штанях! Просто печера Алі-Баби і сорока розбійників. Невже у твого коханця краще?

— Не думаю, — засумнівалася Мирослава. — Але він ним спритніше володіє…

— Ти дурна. Занехаяла свого чоловіка, а мені довелося його ремонтувати. До речі, з тебе ще за ремонт, — пожартувала Аврора.

— Ну, і як він тепер?

— Спробуй сама, оціни мою роботу.

— Сьогодні ж спробую, — рішуче обіцяла Мирослава.

— Раджу тобі поставити двох чоловіків поряд: Олексу і твого коханця, і серце підкаже, хто тобі потрібен.

— Яволь!

У цю мить пролунав дзвоник у двері.

— Хто це? — спитала Мирослава.

— Мабуть, мій самашедший коханець, — припустила Аврора.

— Той самий? — Мирослава показала на свого носа, маючи на увазі Аврориного.

— Ага.

І вони знову пирхнули від сміху.

П’яна Аврора притулила палець до губів, мовляв, мовчи! І пішла, хитаючись, до дверей.

Вона відчинила вхідні двері, і там справді стояв Він.

Юстас. Могутній танк. Гірой. Шерлок Холмс. Месінг. Кевін Костнер. Бодігард. І таке інше.

Мирослава почала поспішком збирати речі і дякувати Аврорі «за бездоганний психотерапевтичний сеанс», а та по-діловому спитала:

— Помогло?

— Ще й як! — і вони знову розреготались, як дурні баби.

* * *

Аврора і Гірой стояли одне проти одного, уникаючи зорового контакту. Їм обом було якось ніяково від того, чим вони безсоромно займалися вчора.

— Як справи? — несміливо спитала Аврора.

— Та так собі…

— А чого так?

— Якийсь ідіот зіпсував мені службову машину.

— Як?

— Обписав балончиком…