Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

було дуже холодно. Ми недавно кохалися на койці твоїх предків по материнській лінії, але вже відійшли від кохання. Я збирався вести її на Студентську, як робив це щовечора, але чомусь саме в ті хвилини відчував страшний сум від того, що все відбувалося так банально, так по-земному, що я так і не розпочав з Альбіною тієї розмови, заради якої збив ту дівчину з її шляху, й нічого не запропонував їй навзамін. Я пам’ятаю кожне своє відчуття, кожну свою думку того холодного, ясного осіннього пізнього вечора.

— Було б дивно, аби забув.

— Віяв вітер, гриміла розбита покрівля, трамваї сповзалися в парк на ніч… Тому я й не почув кроків на сходах, почув тільки як відчинилися двері.

— А ви не замкнулися?

— Замок з дверей хтось викрутив. У нас не було іншого місця, куди можна було б піти. У «Запорожці» цим зайнятися не можна, потрібна бодай «Лада»…

А побути наодинці хотілося, хоч убий! От одно­го з нас і вбили… Хтось на мить освітив нас кишеньковим ліхтариком, коротко, наче блискавка при страшній грозі. Побачив, те, що хотів, і зробив свою справу. Ударив її по голові ребрами рук, і вона вмить померла, певне, знав, як вдарити. І не тікав. Я перелякався, зрозуміло… але коли все второпав, то відчув якийсь гормональний напад мужності… схопив свічу в руки, підніс до його обличчя, отримав підтвердження, що то саме він. Я не знав його імені, лише нещодавно довідався від тебе. Він не тікав.

І не опирався, хоча був напевне сильнішим за мене. Коли я почав трусити його, кричати, чому він не вбив мене, він сказав, що якби я намагався взяти її силою, він би вбив мене. А вона сама, по добрій волі. Сказав, щоб я його вбив. Що це полегшить Її посмертну долю.

— Так і сказав?

— Може не зовсім так, але дав зрозуміти: як ти мене вб’єш, їй буде легше ТАМ. Я посвітив свічкою в обличчя Альбіни, а він — своїм ліхтарем. Вона вмерла, без варіантів, і на ній були ті джинси Super Rifle, чорний светрик і хрестик на ланцюжку. Я багато разів подумки вертався туди, а раптом вона не вмерла, просто знепритомніла! І починав прокручувати все те, і згадував її скляні розплющені очі, і те, як вона вмить задубівала, за півгодини вже не можна було розігнути її руки. Ну, ти ж ховала родичів, знаєш, якими стають померлі.

— Мати померла в лікарні, я не знала цих про­блем. А бабуся — удома, спустивши ногу з ліжка.

Я розумію, про що ти.

— Ґоґа сказав, що я можу викликати міліцію, якщо хочу. Але тоді я повинен буду давати свідчення, до чого я, вочевидь, не готовий. Схоже, він зневажав мене, коли я не схотів або не зміг його вбити. Я пі­шов. А він лишився з Альбіною. А ваш закуток саме тоді наступного дня оточили парканами, мовляв, будуть зносити. Більше я нічого не знав про ту справу.

Я жодного разу відтоді не заходив у бар «Львівський», і мені чомусь стало легше, коли через кілька років він закрився. І ще довго я не ходив на Лук’янівський ринок, який існує й досі... До речі, Ґоґа Циган не казав тобі, чи він сам зізнався у скоєному?

— Не казав.

— Про те, що він відсидів за те вбивство, я довідався тільки від тебе. Я ж не мав ніяких кон­тактів серед тих, хто міг щось знати.

— А я почула про вбивство Альбіни й про те, хто її убив, пізньої осені того ж року від матері Тасі Ковалець — сама Тася вчилася у Москві. Їхній дім ще довго стояв після того, як наш закуток зрівняли з землею, бо то був добрий міцний будинок, таких у нашому місті багато ще лишилося, це окраса нашого міста, його сутність. Але і його знесли, бо він заважав станції метро. Пам’ятаю твої слова про привидів минулого, коли ми зустрілися вперше під склепінням цієї самої станції. Ти мав усі підстави говорити так. Тебе бентежили не тіні Валюлі Львів­ни чи Альбіни-малолітки…

— І вони також, але завершення тієї драми найбільше… Асю, я часто буваю на станції метро Лук’янівка, але щоразу, не повіриш, щоразу, під­хо­дячи до сучасної невиразної споруди відчу­ваю легку пропасницю від дотику тіней минулого.

А скільки років калатало аж до стукоту зубів!

— Так, розумію, тебе наша слобідка свого часу зачепила дуже глибоко... А знаєш, Олеже, хто був моїм першим?

— А я його знаю?

— У тому то й справа. Це був Ґоґа Циган.

Тепер і мені вдалося здивувати Олега.

— І це було до того, чи по тому?

— До того.

— Отже, дівчинка з порядної родини стрибнула в гречку значно раніше, ніж офіціантка Альбіна?

— Це сталося, коли Альбіна ще була в інтернаті чи на селі, до речі, а де вона була? Її мати заслала настільки далеко, що вона не з’являлася й на вихідні. А мені вже був потрібен ліфчик, і не нульовий роз­мір. А моя мати стала перевіряти мої труси, і кричати, що в мене через мої нахили ніколи не буде хорошого хлопця, що мене всі зневажатимуть, як Альбіну та її матір, що в мене провалиться ніс, що на мене всі будуть плювати. Не знаю, що з нею тоді коїлося, що зі мною. Треба було щось робити. То ж я побачила Ґоґу Цигана вперше