Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

порізаними чорними тінями, точнісінько так, як здаються порізаними вузлуваті стовбури дерев у світлі призахідного сонця, і звертався до розцяцькованого лакованого ратха, який спалахував, немов коштовне каміння у тому самому непевному світлі. Візерунки на гаптованих золотом завісах зміїлися вгору-вниз, плавилися і мінилися у бганках і тремтіли від нічного вітру. Коли розмова ставала все більш серйозною, вказівний палець, обнизаний дорогоцінними каменями, відрізав іскорки світла між вишивками. За возом була стіна непевної темряви, поцяткована вогниками і повна неясних обрисів, облич і тіней. Голоси раннього вечора зливалися в один заспокійливий гул, найнижчою нотою якого було поважне плямкання биків над січкою, а найвищою — дзвін ситари якоїсь бенгальської танцівниці. Більшість чоловіків повечеряли і поринули у свої булькотливі, квакотливі кальяни, які в повному розпалі нагадують звуки жаби-бика.

Нарешті Лама повернувся. Горянин ішов за ним із бавовняною ковдрою на ваті й привітно розгорнув її біля вогню.

— Вона заслуговує на десять тисяч онуків, — подумав Кім. — Але тим не менше, без мене ми би цих подарунків не мали.

— Порядна жінка… і мудра, — Лама поступово вмощувався зручніше, суглоб за суглобом, як вайлуватий верблюд. — Світ сповнений милосердя до тих, хто тримається Шляху, — він накинув добрячу половину ковдри на Кіма.

— І що вона сказала? — Кім загорнувся у свою половину ковдри.

— Вона поставила мені багато запитань і переповіла багато чуток, більшість з яких були порожніми казками, яких вона наслухалася від жерців, які служать дияволу, хоч і вдають, буцім тримаються Шляху. На деякі я відповів, а деякі назвав нісенітницями. Багато хто носить Вбрання, але мало хто тримається Шляху.

— Що правда — то правда… — Кім використовував вдумливий, примирливий тон тоді, коли хотів більшої відвертості.

— Але за своїми переконаннями вона дуже розсудлива. І вельми бажає, щоб ми пішли з нею в Будда-Ґайю. Наскільки я розумію, наші дороги збігаються упродовж кількох днів шляху на південь.

— І що?

— Трішки терпіння. На це я сказав, що мій Пошук — найважливіший. Вона чула багато дурних байок, але ніколи не чула великої істини про мою Річку. Отакі ті жерці на узгір’ях! Вона знала настоятеля Лун-Чо, але вона не знала ні моєї Ріки, ні легенди про Стрілу.

— І що?

— Я говорив їй про Пошук і про Шлях, й інші благочинні речі. Вона бажала тільки, щоб я супроводжував її і вчинив молитву про другого сина.

— Ага! «Ми, жінки, не думаємо ні про що, крім дітей», — промовив Кім сонно.

— Тепер, оскільки наші дороги збігаються на якийсь час, я не думаю, що ми якимось чином відхилимося від нашого пошуку, якщо супроводимо її принаймні до… я забув назву міста.

— Агей! — сказав Кім, звертаючись із різким шепотінням до одного з оріїв поблизу їхнього пристановиська. — Де будинок твого пана?

— Трохи далі Сагаранпура, серед фруктових садів. — Він назвав село.

— Це те місце, — сказав Лама. — Доти, принаймні, ми можемо піти разом із нею.

— Мухи злітаються на гнилоту, — відсторонено кинув орія.

— Слабій корові — ворона; а хворому — брахман, — Кім видихнув прислів’я кудись у верховіття дерев.

Орія хмикнув і замовк.

— Отже, ми йдемо з нею, святий чоловіче?

— А чи є якісь заперечення? Я ж можу відходити вбік і пробувати всі річки, які перетинатимуть нам шлях. Вона хоче, щоб я поїхав. Вона дуже сильно цього хоче.

Кім придушив смішок у ковдру. Він подумав, що коли владна стара позбудеться свого природного благоговіння перед будь-яким Ламою, її, певно, цікаво буде послухати.

Він уже майже заснув, коли Лама раптом процитував прислів’я: «Чоловіки балакучих жінок одержать велику нагороду в майбутньому житті». Тоді Кім іще почув, як він тричі діставав тютюн, і задрімав, усе ще сміючись.

Світанок алмазної чистоти розбудив і людей, і ворон, і волів. Кім сів і позіхнув, стрепенувся і затрепетав від захвату. Ось що таке — побачити справжній світ; оце було життя, якого він прагнув: товкотнеча і галас, застібання ременів, ляскання волячих боків і скрип коліс, спалахи вогнищ і приготування їжі, і нові краєвиди на кожному кроці, куди тільки гляне втішене око. Ранковий туман згортався сріблястими закрутами, галасливі зграї зелених папуг здіймалися та перелітали кудись ген за річку: разом запрацювали всі колодязні колеса довкола, скільки можна було чути. Індія пробудилася, і Кім був у ній найбільш збудженим і пробудженим. Він жував гілку замість зубної щітки — звичаї країни, яку знав і любив, він запозичував обіруч. Їм не було жодної потреби перейматися їжею, не треба було витрачати ані каурі[68] у переповнених ятках. Він був учнем святого чоловіка, якого залучила до свого почту вольова стара пані. Їжу їм приготують, а коли шанобливо до того запросять, то вони сядуть і поїдять. Що ж до решти, — тут Кім, чистячи зуби, захихотів, — то господиня радше додасть задоволення мандрівці. Він критично оглянув її бичків, які плямкали та пирхали у ярмах. Якщо вони підуть занадто швидко, але на це не схоже, то либонь, буде приємно вмоститися на дишлі; Лама сів би поруч із візником. Охорона, звісно, піде пішки. Старенька, певно що, буде багато говорити, і по тому, що він чув, розмова буде з перцем. Вона вже віддавала накази, просторікуючи, докоряючи та, слід визнати, батькуючи своїх служебок за затримку.

— Дайте їй її люльку. В ім’я богів, дайте їй її люльку і закрийте її зловісного рота, — вигукнув орія, бгаючи вузлом свою постіль. — Вона така сама, як ті папуги. Однаково верещать здосвіта.

— Передні воли! Гей! Подивися до передніх! — воли задкували і крутилися, бо застрягли рогами в осі воза із зерном. — А ти куди лізеш, сину сови? — це адресувалося візникові, котрий шкірив зуби.

— Ай-яй-яй! А там же ж їде правителька Делі[69] вимолювати собі сина, — не лишився у боргу візник. — Дорогу правительці Делі та її прем’єр-міністрові сірій мавпі[70], яка видирається на власний меч!

Ще один віз, навантажений корою для шкіряного заводу в долині, нагодився позаду, і його візник додав кілька слівець про волів, запряжених у ратх, які продовжували задкувати. З-поза тремтливої завіси вибухнула лайка. Вона тривала недовго, але за якістю, влучністю, ядучістю та в’їдливістю була поза межами всього, що чув навіть Кім. Він бачив, як гологрудий візник зіщулився з подивом, благоговійно вклонився в бік голосу і зістрибнув із дишла, щоб допомогти охоронцям витягти їхній вулкан на головну дорогу. Тут голос розказав йому правдиво, з якою жінкою він одружився, і що вона робить у його відсутність.

— О, шабаш[71]! — промуркотів Кім, не в силах стримуватися, як тільки візник пощез тихенько.