Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженив ся з донькою Ярослава Єлиса-ветою. Скандинавська повість (сага) про нього повідає, нібито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерівним. Гаральд пустив ся в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети і на закінченнє повторяв: а про те руська дівчина в золотому намистї мене не хоче.

Таких варязьких вояк богато було тоді на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнійші приходи Варягів зложило ся те оповіданнє про варязький початок Руси і руських князів, що маємо в літописи.

Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францію, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документї зістала ся її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ргина, себто Аппа регіна.

Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнїм, морем на Царгород. Але похід не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернув ся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси на Царгород.

Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другій половині своєї діяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізнїйших поколінь. Він дбав далі про поширеннє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненнє освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по смерти Мстислава, зіставши ся „самодержцем" Руської держави, він на місцї славної побіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому й звали ся „Золоті ворота" В сім новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св. Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишила ся величавою памяткою його часів. Будували її й прикрашали грецькі майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви росписані фарбами; богато того зістало ся й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чистовізантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софійський собор, що зістав ся цілий і зверху і здебільшого в серединї.

Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають тепер богато добудов достатку— так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".

83. Софійський собор-як він мусів виглядати

Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діяло ся мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.

В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежуєть ся право пімсти і уставляють ся грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки.

85-б. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): вважають звичайно домовиною Ярослава.

Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити В від