Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

і, взявши на кухні кілька сухарів, пішов світ за очі. Скільки він тинявся отак самотиною, Іванько не знав, бо час для нього спливав не так, як для інших людей.

За ці останні роки я так звикла до карлика, що не знала, як його бути, коли доведеться продати дім і знов повер нутись до Києва. Ну, не сидіти ж мені самій у цій глушині, куди Нестор сховав мене від людей, а сам… — що? що? — я б і сьогодні все продала і подалася, як Іванько, світ за очі від цього жаху, що наступає мені на п’яти, але як ти це зро биш, якщо нічого ще не з’ясовано, нічого поки що не відомо і хтозна, коли воно все розвидниться.

Гарно було надворі, але якось так… наче погідного дня на цвинтарі, де завжди здається, що сонце світить набагато ясніше, ніж десь, воно ніби зумисне світить на цвинтарі так яскраво, щоб нагадати про вічну темряву там, унизу.

Аби розігнати, розвіяти цей гидотний настрій, я зайшла по коліна у воду, що хапала холодом за литки, потім зняла халат, кинула його на берег і під осудливим поглядом Іванька (не тому, що була зовсім голою, а через те, що роз лякувала йому рибу) шубовснула в річку і попливла. За мить мені вже було не холодно, вода бадьорила й кликала далі, далі, я охоче їй піддавалася й коли озирнулася на берег, то Іванька на містку не було. Карлик не витримав такої наруги, плюнув на розгойдані поплавки й десь захо вався у вербах. Може, пішов поласувати дикими грушками.

А я собі пливла і пливла, як навіжена, поки знов не зробилося холодно. Нараз відчула під собою всю глибину, тут справді було дуже глибоко, бо я допливла до русла, тіло несподівано обважніло, налилося страхом, і я мерщій кинулася до берега. Проте довго й незграбно боблялася на місці, ніби мене хто хапав за ноги, ніби мої бідні ніженьки заплуталися в якомусь лататті, схожому на липкі холодні долоні, і тільки на те, щоб розвернутися, я віддала всі свої сили й не знаю, чиєю волею дісталась до мілини.

Знеможена і налякана, лежала ницьма на березі й цокотіла зубами, як від пропасниці.

— Знайшли, коли засмагати. Застудитесь.

Я підвела голову і невидющими очима довго дивилася на цього низенького чоловічка, який невідь звідки взявся.

А коли його довгасте лице, нарешті, окреслилося в хисткому мареві, сказала:

— Я тебе люблю, Іваньку.

Він здивовано дивився на мене.

— Я люблю тебе. Ти що, не віриш? — закричала я, аж на очі набігли сльози. — Ідіть до хати, — сказав він. — Вам треба зігрітися.

— Ти ж думаєш, що я покину тебе! — Ідіть до хати, — повторив карлик.

— Чому мені ніхто не вірить? — закричала я не своїм голосом.

Він дивився на мене мовчки і злякано. Потім підняв халат, що валявся поруч, і простяг мені.

Я взяла його, щоб знов жбурнути на землю, та останньої миті припала до нього обличчям. Нерви, які так хотілося зміцнити в холодній воді, зрадили мене остаточно, і я голосно заридала.

2

Цілий день я не знаходила собі місця і вже шкодувала, що відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Тоді, як дзвонив, не дуже хотілося його бачити, якась тінь таки перебігла між нами, та й була ще причина, через яку не хотілося виходити з дому… А потім, коли тривога в’їлася в кожну мою волосину, я вже ладна була зустрітися з ким завгодно, аби лиш заговорив мене, розважив, одволік від мерзенних думок.

Я ледве стрималася, щоб не подзвонити до нього самій.

Готова була навіть поїхати до отця Серафима додому, куди він часто мене запрошував, та я все відмовлялася. Хоч не знаю чому. Він жив сам, матушка ще по дорозі з Таращі до Гострої Могили звітрилась невідомо куди, поставивши під загрозу його кар’єру. Однак отець Серафим поїхав до самого патріарха і все владнав. Тепер я охоче завітала б у його покої: хай би читав чи молитву, чи просто був поруч замість оцього привида, що блукає за мною вдень і вночі, наздогнав навіть там, біля русла. Ця примара навіть вкла дається в моє ліжко, хоч нічого більшого не домагається.

Якесь безстатеве створіння чи кікімора, котра, якщо вірити давнім переказам, не робить ніякої шкоди в оселі, зате наганяє безпричинний страх.

Такою була наша колишня бухгалтерка в «Плутоні» — тиха і скромна дівчина, яку Нестор напитав десь серед своїх знайомих. На вроду, треба зізнатися, була непогана, може, для чоловіків навіть красива, що якось і не пасувало до її тихої вдачі, але ж здавна відомо, що водиться в тихому болоті. Тим більше сама була така худюща, що крізь живіт промацаєш хребет, а цицьки відростила як ґлобуси.

Ні, я не ревнувала до неї Нестора, я вже тоді його ні до кого не ревнувала, проте її догідливо винуватий, напівпри томний погляд завжди мене насторожував і навіть лякав.

Одного разу Аніта (так її звали — Аніта!) привезла мені додому підписати якісь рахунки, — я тоді серед літа десь застудилася й лежала вдома з температурою, — ми з нею, випивши гарячого чаю з ромом, може, вперше розговори лися ні про що, а потім вона напросилася натерти мене від застуди одеколоном. Спершу гарненько розім’яла спину, починаючи від шийних хребців і закінчуючи сідницями, я відчула приємний лоскіт у куприку, й мене так солодко розморило, що тут же пообіцяла собі постійно відвідувати масажний салон.

— Ти профі, Аніто, — похвалила її щиро. — Такий масаж дорого коштує. Так що я твоя боржниця.

— Мені це приносить втіху, — сказала вона. — Я люблю, коли в жінки усе на місці.

— Справді? — я повернулася горічерева.

— Що?

— Ти вважаєш, що в мене усе на місці?

— Жоден чоловік вас так не оцінить, як я.

Аніта стала натирати мені грудну клітку, її вже сухі долоні відверто пестили мої перса. Спершу вона гладила їх знизу, тоді її долоні поволі пливли вгору, і мені стало так приємно, що я замуркотіла. Потім, легенько постог нуючи від насолоди, задихала глибоко і тремтливо. Її прудкі пальці захоплювали соски, то ніжно стискали їх, то покручували, і я побачила, що її догідливо винуваті, напівпритомні очі вже геть каламутні.

— Візьми там у ванній гель, — сказала я. — Цей одеколон сушить шкіру.

Вона мене зрозуміла з півслова, швидко повернулася з ультрамариновим флаконом.

— Вимасти мене всю, — попросила я. І заплющила очі від блаженства, — шовкова рідина приємно холодила шкіру, тремтливі руки