Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

сильно схарапудила міліцію, в тодішній віхолі людей мені запам'ятався слідчий, і ще якісь у формених кашкетах — усі з однаковими, бистрими поглядами заскочених на гарячому злодійчуків), — цим людям жодного сенсу не було розтлумачувати, та вони й слухати б не схотіли, що: a) на перевернутому «бітлові» не виявилося ніяких слідів од удару іншою машиною, що: Ь) експертиза навіть відновила, з повною сумлінністю, траєкторію з'їзду «бітла» з траси, — що, відтак: c) то був очевидний і безсумнівний нещасливий випадок (на превелику полегкість міліції, яка, правда, буцімто продовжувала розшукувати зниклі картини, але коню було ясно, що ніхто їх повік не знайде — хіба вже випадково на них сівши! — та й який, питається, сповна розуму вкраїнський мент став би ото перериватися за якісь там картінки, скільки б його не запевняли, що вони вартують незменш як яка-небудь украдена «Волга»?..), і, чи не найголовніше, — що: d) ми, Богу дякувать, таки не Європа, хоч би скільки хрещені батьки нації били себе на цьому пункті в заплилі жиром бюсти, а тому ніякої арт-мафії в нашій ні-від-якого-глузду-незалежній дупі (звідки за скромний хабар місцевому чиновникові можна сколупати зі стіни й цілком легально вивезти яку завгодно славну фреску, як Бруно-Шульцеву з Дрогобича, та й взагалі все вивезти, що тільки сподобається!) не стояло, за визначенням, зроду (чи принаймні відколи останнього Гойю й Ріберу забрали, уже в 1960-ті, до Москви на реставрацію, та так ніколи й не повернули, як ніхто не збирається повертати нам і шедеврів Терещенківської колекції, котру ще дєдушка Ленін роздуванив, аби розплатитися з дєдушкою Хаммером за Джойнтівську поміч у 1921-му, так що серйозним крадіям мистецтва вже скоро з піввіку як нема в Україні чим поживитися, да-а-авно би з голоду передохли!) — та бодай би з того почати, що на такий бізнес потрібна ого як розвинена мережа професійних арт-дилерів, а, як каже наш оператор Антоша, й добре каже, де їх в сраці взяти?.. Українці, малим же дітям відомо, спеціалізуються на речах куди пак простіших, невибагливіших: зброя, наркотрафік, кольорові метали, карпатський ліс, дівчатка «на работу в Європє», — діло надійне, кеш рікою, і ніяких академій не потрібно, і поки країнка таким ото робом мужніє і росте, поти всілякі митці нешугані та інша голота можуть почуватися безпечно, наче в маминій пазусі, з тої простої причини, що нікому вони в натурі на фіґ не інтересні, тож хай собі живуть і пасуться — якщо, звісно, знайдуть на чому… Все це ми обговорювали з Владою безліч разів, зі сміхом смакуючи різні курйозні сюжети, як, приміром, процес купівлі нею квартири — з перевдяганням, уже на біржі, в кабінці туалету, аби витягти з-під «боді» вельми сексуально розміщеного на тілі пояса з упрілими в ньому п'ятдесятьма штуками зелених, хто сказав, що гроші не пахнуть, і кому б спало на думку баришню запідозрити, коли дибала вулицею, впакована, як цибулька, в кілька шарів мішкуватих светрів, кожен мало не до колін? — і так само й поготів безліч разів гасала Влада, по місті й поза містом, у машині з сувоями полотен на задньому сидінні, бо кому, на ласку Божу, і нащо б вони придалися?.. Люди добрі, поривало мене гукнути всім тим охотникам до свіжини, до захопливої детективної версії про вбивство знаменитої художниці, аби заволодіти немислимими скарбами (трійко полотен, що всі вкупі заледве чи потягли б на десять тисяч баксів, — ех, злидні наші!..), — схаменіться, і що б же той убивця з тими картинами почав? Яким би способом став обертати їх на готівку? Тобто, все це я, звичайно, вивалювала на стіл щоразу, всі непробійні аргументи поспіль — a), b), с), d) і так далі, — тільки-но при мені затинався на цю тему хтось із знайомих (ну не придурки?..), і довший час не могла второпати причин їхнього неприхованого невдоволення у відповідь, — так, ніби я їм щось одбирала, на щось важливе в їхньому житті зазіхала; одночасно з якихось суміжних закапелків стали просочуватися, як цівки води з-під дверей затопленої ванни, паралельні, і ще несусвітенніші версії: одна — нібито Влада в такий спосіб покінчила з собою (найдужче мене вразило, що цю версію любовно розвивали якраз не сторонні, од нічого робити, патякала, а її колеґи-художники, кожен із яких притьмом рвався озвучити свій персональний творчий звіт про те, коли й за яких обставин востаннє Владу бачив і як із її виду «ніколи б нічого такого не подумав» —!!!), і друга, на свій лад навіть іще дикіша, — буцімто Владу вбили через Вадима, з метою його попередити а чи налякати, якісь його таємничі конкуренти а чи навіть, пожалься Боже, політичні противники (так, наче він, сердега, являв собою ледве чи не стовп і опору антикучмівської опозиції! — одначе попервах і я тут була приторопіла, згадавши його розпачливе бурмотіння «я її вбив», котре, кий біс, могло ж мати й зовсім інше, непохопне тоді для мене, наївної телиці, значення, тим більше що список полеглих на дорогах батьківщини українських політиків-і-бізнесовців пух як на дріжджах і навіть удостоївся потрапити на сторінки «New York Times», що взагалі з українськими подіями трапляється нечасто, — кожна така смерть офіційно кваліфікувалася також як «нещасливий випадок», і, з філософської точки зору беручи, в цьому таки була своя логіка: адже щасливого в будь-чиїй наглій смерті й справді небагато, а щодо випадку, то все в цьому житті випадок, все — або, навпаки, нічого, волос із голови не паде необліченим, от тільки не нам їх лічити, — і на тому нація, котра подарувала людству Сковороду, щоразу, трохи пошарудівши, цілком по-сковородинівському стоїчно і вспокоювалася, проте уявити собі в цьому ряду Вадима, та ще й персоною настільки центровою, щоб під ударом мала опинитися аж його Богу-духа-винна коханка, — того вже було занадто навіть і для України!), — так замість одної спростованої версії тут-таки розтікалось і ширилось кілька нових, ніби прибутна повінь оминала ставлену їй навсупір греблю здорового глузду й пускалась ручаями в обхід, і мені знадобився не один місяць, аби перестати наливатися помідором та верещати, тратячи самовладання, у відповідь на кожне, з підозріливим притиском проказане: «А ти певна, що то був нещасливий випадок?» — не один місяць, аби втямити, що людям зовсім не потрібна була істина, хоч би якою вона в остаточному підсумку виявилась, — їм потрібна була «сторі». Амінь. І не мені, котра з цього самого бізнесу — роблення «сторі» — живе, їх судити.

Згнітивши серце, я мусила визнати — ніщо так не надається на «сторі»,