Даніель Дефо - Робінзон Крузо

як я скінчив свою огорожу, вся моя праця ледве не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося: я щось робив в огорожі, за наметом, біля входу до печери, коли раптом зі стелі печери та з краю гори, якраз над моєю головою, посипалась земля і два передні стовпи, які я був поставив, упали з страшним тріском. Я дуже злякався, але не здогадався, яка тут причина, подумавши, що це, як і раніше, завалилося склепіння. Боячись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, не почуваючи себе безпечно всередині огорожі. Але не встиг я зійти на землю, як мені стало ясно, що цей завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля піді мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні поштовхи, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась вершина й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж ходило ходором; мені навіть здавалось, що в морі підземні поштовхи були дужчі, ніж на острові.

Все це так вразило мене (бо нічого подібного я ніколи сам гне бачив і ні від кого не чув), що я був зовсім приголомшений. Від коливання грунту в мене почалась морська хвороба, немов від хитавиці; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам’яті й виповнив жахом. Я думав тільки про те, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро; на саму думку про це я знову весь заціпенів.

Після третього поштовху настало затишшя, і я підбадьорився, але все-таки не наважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі в глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не промайнуло жодної серйозної думки про бога, нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, забулися й вони.

Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмурилось, немов перед Дощем. Незабаром подув вітер, спочатку слабенький, потім дужчий і дужчий, і за півгодини знявся страшенний ураган. Море запінилося, завирувало й почало бити об берег; дерева виривало з корінням; картина була жахлива. Так тривало години три; тоді буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.

Весь час, поки лютував ураган, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм; мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився, і я можу повернутися до свого житла. Ця думка підбадьорила мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз через стіну й сів у наметі, але дощ, був такий сильний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову.

Злива додала мені праці — довелось робити в огорожі відтулину, ніби ринву для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні поштовхи спинились, я почав заспокоюватись. Для бадьорості, яка була мені конче потрібна, я підійшов до свого «буфета» й ковтнув трохи рому. Взагалі я витрачав ром дуже ощадливо, бо знав, що, коли вийде мій запас, мені ніяк буде його поновити.

Всю ніч і майже весь наступний день лив дощ, і я не міг вийти з дому. Трохи заспокоївшись, я почав міркувати, що робити далі. Я дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Потрібно було побудувати курінь десь на відкритому місці, а щоб забезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Бо якщо я залишусь у печері, то рано чи пізно буду похований живцем.

Тому я вирішив перебратися зі своїм наметом кудись-інде, бо справді він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, яка під час нового землетрусу могла завалитись на нього. Два наступні дні — 19 та 20 квітня — я підшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план.

Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я захищений від будь-якої небезпеки, мені дуже не хотілося переселятись.

Потім мені спало на думку, що на переселення потрібно дуже багато часу, отже, все одно доведеться миритись з небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці такої самої круглої огорожі з частоколу та канатів, і, як тільки вона буде готова, перенести туди намет; доти ж лишатися на старому місці. Це було 21 квітня.

22 квітня. Наступного дня вранці я почав міркувати про те, як здійснити свій задум. Головна перешкода полягала у відсутності знаряддя. У мене були три великі сокири й багато малих (ми везли їх для торгівлі з індіанцями), але від частого вжитку і від того, що доводилось рубати дуже тверде й сучкувате дерево, всі вони вищербились і затупились. Правда, в мене було точило, але я не міг одночасно крутити рукою камінь і точити на ньому. Мабуть, жоден державний муж не думав стільки над своїми великими політичними питаннями, і жоден суддя — над життям чи смертю людини, як я над своєю роботою. Нарешті я прилаштував до точила колесо з пасом, щоб крутити його ногою, і мав тепер обидві руки вільні.

Примітка. Ніколи раніше не бачив я в Англії такого пристрою або принаймні не придивлявся, як його влаштовано, хоч пізніше довідався, що такі точила там дуже поширені. Крім того, мій камінь був дуже великий і важкий. Робота над цим пристроєм та вдосконалення його забрали в мене цілий тиждень.

28 та 29 квітня. Два останні дні я гострив інструменти: мій пристрій діє дуже добре.

30 квітня. Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав; порахував усі мішки і вирішив, як це не прикро, обмежуватись лише одним сухарем на день.

1 травня. Сьогодні вранці під час відпливу побачив здаля на березі якийсь великий предмет, схожий на