Володимир Григорович Рутковський - Бухтик з тихого затону

— Нiчого не поробиш, так вже написана казка, — нерiшуче вiдповiв Сергiйко.

— Все це правильно, — згодилася Оля. — I все ж таки шкода Бухтика.

— Гаразд, — сказав Сергiйко. — Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.

Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу.

Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик.

— Ну просто тобi викапаний бiсик! — гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь?

— Чула, — вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси.

Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi.

— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?

— Я до Бухтика зайду, — вiдказав Сергiйко. — Менi потрiбно дещо йому сказати.

Оля розумiюче кивнула головою, i Сергiйко подався до дверей, що вели за сцену.

Нарештi розсунулася завiса. Глядачi побачили намальоване озеро iз справжнiм затоном. Затоном слугувала звичайнiсiнька ванна, проте нiхто не звернув увагу на таку дрiбницю. Куди цiкавiше було те, що в тiй ваннi, здається, хтось поселився.

Час вiд часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина i хтось голосно пирхав.

А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка.

Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду.

Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками.

— Це вiн! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. — Ой, який славний!

Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому — персонально Наталi Гаврилюк.

— Потiм кланятимешся! — нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?

I вони почали грати.

О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу.

Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка:

— З ним? Наввипередки? I не подумаю!

— Чому? — запитав Балда.

Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi.

Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.

— А тому, що ти шахруєш, — сказав вiн. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися.

Вiтько безпомiчно подивився в залу.

— Де ж я тобi дiстану того зайця? — ледь не плачучи, запитав вiн.

— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? — звернувся вiн до кролика.

Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески.

— Щ-що ти затiяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. — Ти ж… Та це ж…

«Провал, повний провал» — билася в його головi панiчна думка.

— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi… гоп-ля!

Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля.

— Ех, Балда ти, Балда, — докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. — Ти що — думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно!

— Правильно, синку! — почувся вiд дверей голос дядi Костi.

З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно.

Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени.

— Ну, от, з ними покiнчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два… Три!

I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв.

В залi вiд захвату тупотiли ногами.

— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!

I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався.

— Це ж зовсiм не по казцi, — доводив вiн сусiдам. — Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше!

Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв:

— Ну то й що з того?

— Коли не цiкаво, можеш йти геть!

Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло.

А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк.

Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав:

— А тепер виводь свою коняку!

Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.

I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.

Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.

Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку — i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.

Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.

Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:

— Та ворушись же ти… шкапино нещасна!

— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто мiг подумати, що тут так темно!

I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.

— Вiзьми її