Чак Паланік - Снаф

Навіть не знаю.

«Найбільшою іронією в цьому всьому, — каже Ден Баньян, — було те, що чоловіки в тому фільмі були переважно натуралами. Робили це просто за гроші».

Коли він це виявив, йому стала значно менш приємною їхня увага.

На екрані моя мама кладе величезні, фальшиві діаманти в рота. Лиже їх. Її губи та піхва, такі як у цьому фільмі, зовсім не схожі на те, що було в мене вдома. На ту фігню, яку я замовляв в Інтернеті.

Містер Бакарді дивиться в підлогу, хитає головою та каже: «Кого я морочу?» Дивлячись на свої ноги, але з закритими очима, він каже: «Я просрав найцінніший скарб — своє життя». Прикривши очі однією долонею, він каже: «Я викинув усе своє безцінне життя, пожбурив його, ніби це була просто цівка сперми в кадрі порно».

І Ден Баньян повертає до нього голову, коротко, щоб тільки кинути на містера Бакарді погляд, і каже: «Господи! Візьміть себе в руки. Ми й самі не гірше вміємо елізабеткюблерроссити[27]».

Коли він був десь мого віку, каже Ден Баньян, він бачив Кессі Райт у «Першій світовій повії», може, навіть бачив моє зачаття, але коли вона давала французькому солдату після німецького солдата, якому давала після американського піхотинця, він сказав сам собі: «Чорт забирай, хотів би я бути таким популярним…» Але на кожному кастингу він був просто ще одним юнаком серед моря інших юнаків. Телесеріали. Художні фільми. Йому ніколи не передзвонювали. Йому ще не виповнилося 21, а агенти з кастингу вже розпатякували, що він занадто старий. Усе, що йому залишалося, це купити зворотній квиток на автобус до Оклагоми.

Ден Баньян постукує пальцем по пляшечці з пігулками, доки одна не викочується йому на долоню. Просто дивлячись на неї, він каже: «Мій агент вважає, що якщо я засвічуся в цьому проекті, це «виявить», що насправді я прихований натурал. Або, як він сподівається, принаймні бісексуал». Ден Баньян просто дивиться на блакитну піґулочку, яка влаштувалася на його долоні. Шкіра на його обличчі, судини набрякли на червоному чолі. Його лице набуває пурпурового кольору відбитого м’яса, ці судини посмикуються та звиваються просто під шкірою.

У його агента вже є видрукуваний прес-реліз, готовий до публікації. Заголовок угорі проголошує: «Ден Баньян знову на вершині!» Нижче в тексті релізу розповідається про нещодавню трагічну загибель найпопулярнішої американської порнозірки. Усе інше складається здебільшого з чуток (які сам він офіційно спростовує) про те, що його величезний сталевий член та по-звіриному нещадний анальний трах насправді стали причиною смерті моєї мами.

Ден Баньян простягає руку, підсуваючи мені піґулку. Він каже, щоб я брав її, якщо хочу. Просто так. Чесне слово. Мені не доведеться смоктати в нього чи ще щось.

Містер Бакарді перебирає пальцями прикрасу навколо шиї, відкриваючи кулон та зазираючи досередини.

Цей кулон — це та підвіска, яку я вже бачив. Вона звисала з маминої шиї в «Мінетах округу Медисон». На ньому кулон Кессі Райт.

«Достатньо однієї помилки, — каже Ден Баньян, — і на все, що ти робитимеш потім, ніхто не зважатиме». Порожньою долонею він бере мене за руку. Його пальці гарячі на дотик, вони лихоманково гарячі й пульсують. Він повертає мою руку долонею догори, зауважуючи: «Неважливо, як тяжко ти працюватимеш чи яким розумним станеш, тебе завжди визначатимуть за тим одним-єдиним хибним кроком». Він кладе блакитну піґулку мені на долоню й каже: «Зроби цю свою єдину помилку — і ти будеш мертвим до кінця свого життя».

Містер Бакарді дивиться на піґулку всередині кулону моєї мами.

«Комусь краще померти, — каже Ден Баньян, — або я поїду назад до Оклагоми».

І він міцно згортає мої пальці довкола маленької блакитної піґулки.

Розділ 19

Містер 137

Останнього разу, коли я бачив Оклагому, був останній раз, коли я взагалі хотів бачити Оклагому. Уявіть собі, що вас по колу оточує небо, що торкається землі. Земля й скелі біжать від вас в усі боки до самого обрію. Земля, і скелі, й це сонце завжди високо в небі, опівденний гудок оглушливо реве в добровільному пожежному відділку. Земля, і скелі, і мій дорогий, простий, добросердий батечко чекає, щоб побачити як я від’їжджаю на автобусі компанії «Ґрейхаунд», який слідує прямо до спокус великого грішного міста.

Говорячи з ренґлером, я кажу, що, якби Оклагома була такою, як у м’юзиклах, я б усе ще жив там. Ковбої танцюють чечітку на залізничних платформах. Ґлорія Грехем. Мандрівні крамарі-цигани. Вибагливі сцени видінь з хореографічними постановками Марти Грехем.

Я нахиляюся вперед та підбираю самими кінчиками пальців особливо огидну луску лупи з плеча чорного светра ренґлера. На дотик у светрі п'ятдесят відсотків акрилу та п’ятдесят котону, рукав — реглан, комір — фальшивий хомут. В’язаний резинкою. Весь у зачіпках. Кошмарний светр. І я щиглем відкидаю воскувату лусочку.

На містері Тото поруч із фальшивим автографом Глорії Грехем написано: «Яка дівчина зможе сказати тобі “ні”?!»

Дивлячись, як біла цяточка летить дугою та зникає в мерехтливому світлі моніторів, ренґлер каже: «Я користуюся її шампунем…» — і киває головою на екран, де Кессі Райт застрягла в похмурому науково-фантастичному майбутньому. Згідно з преамбулою, війна й токсичні відходи знищили усіх інших палких секс-богинь, окрім неї. Як остання вціліла зваблива цукерочка, вона змушена носити до болю незручні стрінґи, ліфчик, який підіймає груди, та високі підбори й брати до рота або лягати під кожного мужика в злому, фашистському, напіврелігійному, теократичному, навіяному Старим Заповітом уряді. Фільм називається «Історія служниці та її сідниці».

Класичне гостросоціальне порно.

«Саме так я отримала свою роботу, — каже ренґлер. — Під час нашої першої зустрічі міз Райт унюхала свій шампунь на моєму волоссі».

Я теж ним користуюся, кажу я та запускаю пальці в своє волосся.

«Я майже здогадалася, — нахмурившись, каже вона. — Або це, або ви проходите курс хіміотерапії, або маєте якусь страшну невиліковну хворобу».

Ні, кажу я їй. Тільки шампунь.

«Ви помиляєтесь», — наполягає вона.

Гаразд, кажу я, може, я й підставляв свій зад цілій орді незнайомців у якійсь прохідній порнушці з груповухою, але в мене немає ніякої жахливої хвороби. Десь там, на її планшетці, між паперами закопана моя довідка про венеричні захворювання, й вона легко може її подивитися.

«Ні», — каже вона. Читаючи автографи та написи на білій полотняній шкірі містера Тото, ренґлер каже: «Це була не Марта Грехем. Це була Аґнес Де Мілль».

На містері Тото я написав її