Любов Петрівна Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

— Тітка Панька — простокваша, три рублі — і Панька наша!

Прожир була вже далеко. За мить перемахнула огорожу і вийшла на берег. З-під коричневої трави, мов з рани, сочилася мутна вода. Тут густо росли плакучі верби, можна було їх позв’язувати віттям і гойдатися, з льоту пласкаючи на мокрятиння. Можна було подрімати в білій копичці отави, що була вперемішку з молодим очеретом і осокою. Але дівчина пролізла в гущавину і почала видивлятися. Так і є. Бамбула сидів у човні з вудкою, довго вибираючи в скриньці черв'яка, мов збирався їхати на ньому в Париж.

— Що тобі?

— Їсти. Хліба з цукром.

Вона підступила. І тут їй здалося, що з брудного надірваного рукава Бамбули на неї хтось дивиться: манісінька нелюдська пичка. Та пичка тряслась од беззвучного реготу. Прожир відскочила.

— Чо, ну чо ти? — шкірився Бамбула. — Іди до мене.

Дівчина підійшла.

— Хе, та в тобі, мабуть, вошей більше, ніж тіла. Мені зараз ніколи. Кльов. Підеш он у той двір, врем’янка одчинена. На столі хліб і цукор. Юшка на газу стоїть, ясно?

Вона пірнула у вузьку стежку, нога раз по раз зіскакувала, на черевиках тріщали пряжки. Прожир була вже в п’ятому класі. В допоміжну школу-інтернат її перевели з іншого інтернату. Більше нічого не знала, лише постійно хотіла їсти. Тому її так назвали.

Коли вихователі пили й гуляли, а чи коли нічна няня засинала біля тумбочки, пускаючи слину на журнал попереджень, вона разом з дівчатами лазила в спальню до хлопців. Так робили всі, з року в рік. Треба ж було їм якось розважатися.

Коли в якоїсь дівчини починав рости живіт, не сходився фартух, її вели до вугільного сараю на горище. Приймали драбину і змушували стрибати вниз. Потім дівчині зав’язували рота рушником, а самі стояли біля дверей, доки все не закінчиться. Після її обливали водою з відра і вели до спальні. А в сараї з’являлася ще одна ямка і ще один горбок, який затоптували і засипали сміттям.

Ідучи вузькою межею, Прожир згадала все це і всміхнулася. Бамбула, мабуть, думає, що в неї ніколи цього не було.

…Двір був схожий на гусячий полігон. Все заляпане мокрими лапами, злите зеленим послідом, змішаним з грязею і зерном. Ні травини, ні деревця. Прожир не хотіла лізти в багно і стояла в нерішучості. Зрештою побачила під повіткою дощечку, щоб перейти, і пішла до повітки, коли підступила зовсім близько, в крихітне віконечко, обставлене кукурудзинням, виглянула стара-престара бабуся і махнула рукою. Бабуська була біла-біла, у білій сорочці. Вона благально дивилася на Прожир.

Дівчина озирнулася на берег, Бамбула міг усе помітить і розбушуватись, але рішуче штовхнула двері повітки.

Стара сиділа на полику майже роздягнена, накрита зверху всіляким рам’ям.

— Пити. Він забув залишити води.

Дівчина мотнулася до колодязя, бовтнула ногами в багно, принесла в пригорщах води. Потім ще й ще. Бабуська попила, упала на чорну подушку. Мала ж, мала! Шкільна форма Прожирі була б на неї простора. Дихала глибоко, з присвистом, рам’я на ній піднімалося, не хотіло прикривати од холоду ледь живе тіло.

— А чого дід замикає вас?

— За давній гріх, дитино. За давній.

Стара всміхнулася їй, а потім почала зсуватися вниз, полізла на колінах і ліктях у куток, знайшла в ящику білий мазаний пряник і подала. Пряник був твердий, але солодкий. Прожир підсадила стару на піл і все дивилася, не зводячи очей. Легка, легка, а живенька. В кімнаті тільки полик і груба. Вони б могли тут жити вдвох. Дівчина возила б її на візку в берег.

Бабуська, почувши ці думки, погладила Прожир. А та схопила її руку, мов гороб’яче крило, і притиснула до ковтунів сірого волосся.

Портрет жінки у профіль з рушницею

Жінка сиділа біля вогнища з немовлям на руках. За нею стояла ніч. Була у спортивному одязі, світле волосся розкидане по плечах. Через годину-дві дороги він виймав цей знімок, довго дивився, а потім шмагав далі. Про звільнення їй не писав, хотів прийти несподівано. Як ти, моя радістино? Думав про її листи — чи хижі руки сортувальниць вимотали з них пристрасть, бо ніколи не писала про кохання. Писала про хату, що стояла над Удаєм і дивилась у воду, мов у дзеркало. Писала, як топить очеретом у грубі, як навесні вивозить на берег човна. Він ніколи її не бачив, але знав, де вона ставить ятері, як удосвіта витягає з них пару щучок та трохи карасиків і як вони підстрибують, доки веслує до берега. Вона писала йому, як пасе на болотах корову і як боїться п’явок. Вони пристають до ніг і відідрати їх можна тільки з ножиком.

Часто думав про неї і намагався уявити. До дня його народження сестра дала в газету шлюбне оголошення. Інші жінки, не дочекавшись відповіді, замовкали, а ця писала й писала.

Так говорила з ним, мов усе життя були разом і тільки на трохи розлучилися.

Він розмашисто їй відповів, аби задарма не чекала листів, бо не видають грошей на конверти. Вона надіслала йому конвертів.

Це все Афган. Повернувся з війни недолюдком, та так і залишився. Якось у слідчому ізоляторі міліціонер на нього вишкірився:

— Що, мученика з себе корчиш, падло?

Він не говорив з людьми, а гарчав. Зрештою військкомат допоміг влаштуватися лісником. Поселився в хаті під соснами, що затуляють небо, а вночі так висвистують, мов розколихують усю галактику.

У лісі все було його: від пенька над озером, де жила ящірка і щоразу вилазила на коліно, коли сідав з вудочкою, до галявини з лосями, яких він навчив боятися людей.

Він давно зрозумів абсурдність своєї роботи — мав захищати ліс від малих злодіїв для великих і викохувати звірів для убивць на дорогих машинах. За двадцять років лісникування сидів тричі. Востаннє за те, що спалив причеп з колодами — облив соляркою і запалив: гуло, наче вулкан.

Звільнившись, одразу поїхав до сестри, а потім до хати. Двоє вікон були вибиті, сірі занавіски валялися на підлозі. Знайшов під піччю кирзові чоботи, навмисне колись приховав їх далеко. Зняв з горища металеву лапу для ремонту взуття. Забив шматками руберойду вікна і пішов. У нього не було грошей на автобус, але сподівався їх заробити. Та й не така вже далека дорога.

Тепер шмагав полями й долинами, в маленьких селах виймав з рюкзака лапу й гукав: «Ремонтую чоботи й черевики, недорого!» Йому виносили старе пересохле взуття, що волало про безвихідь і