Вольф-Дітріх Гайке - Українська дивізія «Галичина»

Не зважаючи на велике число німецького особового складу, в Дивізії далі дошкульно відчувався брак добрих старшин і підстаршин-інструкторів. Проте, теперішній стан був значно кращий від стану при першому формуванні Дивізії. Тепер вже міг вишкільно-запасний полк допомагати своїми інструкторами. Правда, рекрути в цьому полку не одержували достатнього бойового навчання і з ними треба було проводити в Дивізії коротке повторення усіх військових основних понять. Командир Дивізії постійно робив заходи у вищих кіл про збільшення німецького персоналу. На цей раз вони принесли успіхи, хоч більш у кількісному, ніж якісному відношенні. Інспекція піхоти далі виявляла найменше зрозуміння у цій справі.

Тим часом до Дивізії прибуло стільки німців, що на переломі 1944-45 років вже можна було ними замістити всі командні пости куренів, дивізіонів і важких сотень. Крім цього, до їх диспозиції були ще по 1-2 німецьких підстаршин. Адміністраційні пости також тепер були усі заміщені німцями, бо виявилося, що українці на ці пости мають мало фахових людей з досвідом, а в школах вермахту і зброї СС нема для українців багато вільних місць. А до того дивізійний інтендант не брав до праці нечисленних існуючих вишколених українських старшин, хоч постійно запевняв Макарушку це зробити; він їх щонайбільше іноді призначав рахунковими до сотень. Критикувати українців за брак здібностей не було підстав, бо вони не мали жадної можливости виявити на практиці свого вміння. Майже всі технічні пости, які вимагали довгого навчання, як римарів чи інших технічних майстрів, були заміщені німцями, а українці були їм за помічників. Українці добре справлялися з своїми обов'язками у технічній сотні, якою навіть впродовж довгого часу зразково керував сотник Леонід Мартинюк.

Бажання Фрайтаґа щодо німецького особового складу Дивізії здійснилися. Але він на цьому не зупинився; він хотів створити ще резерву німецьких старшин і підстаршин. Його дальші наміри викликали невдоволення серед українських старшин, які тепер мусіли свої пости віддавати зовсім недосвідченим німцям, а самі відходити до запасного полку або в розпорядження Військової Управи. Макарушка намагався якось рятувати ситуацію, але ні йому, ні кому іншому в Дивізії не вдалося в основному змінити політики Фрайтаґа щодо особового складу. Попри це, ще залишилися деякі українські старшини в штабі Дивізії, на начальних постах в куренях, на деяких постах командирів сотень і батерій; також майже всі пости чотових були заміщені українцями. Багато з них набули бойового досвіду й відзначилися у боях під Бродами. Усі вони пройшли добре інтенсивне навчання і виконували свої обов'язки дуже вміло. Авторові відомий лише один випадок, що треба було притягнути українського старшину до відповідальности за занедбання свого обов'язку. Щоправда, деяких українських старшин на самому початку треба було звільнити з Дивізії з причини непридатности, але це саме траплялося і з німецькими старшинами. За боягузтво перед ворогом нікого з німецьких ні українських старшин не покарано, що в не малій мірі було наслідком надзвичайно гострих дисциплінарних заходів Фрайтаґа.

Корисною для Дивізії була наявність бодай деяких інструкторів з бойовим досвідом. Для поповнення підстаршинського складу, в усіх підрозділах Дивізії, у польово-запасному курені, у вишкільно-запасному полку організувалися підстаршинські курси. Добрі результати виявив польово-запасний курінь, який диспонував досить численними й добрими інструкторами.

У цьому курені відбувалися також безперервні перевірні курси для колишніх українських старшин. Попередньо надавання ступенів [23] для колишніх українських старшин здійснювалося на пропозицію Дивізії вищими військовими інстанціями. Тепер змінено процедуру і надано Дивізії право надавати ступені, про що згодом лише повідомлювано вище командування. Після перевірки фізичних і духових якостей старшин та оцінки можливостей їхнього застосування, їм знову надавалося ступені, звичайно такі, які вони колись мали. Але колишні ступені не завжди можна було надати, особливо старшинам старшого віку і вищих ранґ. Їм треба було надати нижчі ранґи і взяти на службу в будь-якому відділі адміністрації або відставити з служби. Перевірку проводив командир польово-запасного куреня, Кляйнов, який справу вирішував з легкої руки, що призводило до голосних скарг з боку українців. Сотник Макарушка не один раз представляв цю справу генералові Фрайтаґові і мав можливість довести Фрайтаґові ці неполадки. Командир польово-запасного куреня майже не брав активної участи в перевірці, а свої оцінки видавав виключно на основі звітів підлеглих. Фрайтаґ особисто переконався, що Кляйнов навіть не знав, яких старшин призначено на перевірні курси, яких ні. Тому траплялося, що старших ранґом старшин відділювано і підготовлювано як рекрутів, а їхні скарги не доходили до командира. Одначе, Фрайтаґ залишив цю справу без змін, а тільки принагідно дав Кляйнові догану.

Бойове навчання старшин продовжувалося інтенсивно. Кандидатів на старшин висилано знову на курси поза Дивізію. Усі підрозділи Дивізії продовжували зайняття з своїми старшинами теоретично коло топографічних скриньок і практично - в терені. Нарешті тепер можна робити всі заходи для плянового і наполегливого навчання старшин і його удосконалення, до чого бракувало всіх передумов при першому формуванні Дивізії. Як спершу старші віком українські старшини (за малими винятками) відставали із своїми знаннями через довгу перерву у військовій службі в період між двома світовими війнами, так тепер німецькі старшини й підстаршини відставали через швидке підвищення, молодий вік і брак практичного досвіду.

У той час Українська Дивізія стала широко відома серед української громадськости в Німеччині. Усе більше і більше надходило зголошень з робітничих і військовополонених таборів у Німеччині. Але таких добровольців майже неможливо було звільнити з цих таборів, головне тих, які працювали у німецькій промисловості чи адміністрації.

Найкращих українських стрільців і підстаршин відкомандировувалося до таборів української молоді, так званих юнаків, які прийшли переважно з лав українських втікачів перед большевиками. Ця українська молодь, приміщена в військових таборах, проходила допризовне військове навчання, щоб після перейти до Дивізії як кандидати на підстаршин, але майже всю її забрали у своє розпорядження німецькі військово-повітряні сили і використовували її для допоміжної обслуги зенітної артилерії. [24]

Врешті сталася запропонована Дивізією зміна командира вишкільно-запасного полку. З приходом нового командира, полковника Маркса (Marx), співпраця між ним і Дивізією добре наладналася. Полк взявся до інтенсивної праці й незабаром виявив вже добрі успіхи. Вишкільно-запасний полк у чужонаціональній дивізії виконував дуже важливі завдання. Тут молоді українці, прийшовши з зовсім іншого світу, потрапили вперше у тверді рамки військової служби. Від першого прийому й від метод праці з ними залежатиме, чи вони вироблять у собі позитивний погляд на військовий фах і позитивне ставлення до своєї Української Дивізії. Тому Військова Управа та Український Центральний Комітет особливо цікавилися відносинами в цьому полку. Представники цих установ часто