Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

романтично ідеалізована мова. Але друга авторська теза є вельми вразливою з багатьох причин. По-перше, сьогоднішня Україна принципово відрізняється від України часів Липинського, в якій російськомовне населення становило лише 5-10 відсотків населення, зосередженого у великих містах – серед сільського україномовного океану, незаторкнуте ще телебаченням, радіо, загальною освітою та іншими модернізаційними процесами. Саме це автохтонне море й змінило обличчя чужомовних міст у всіх східноєвропейських країнах, де процеси модернізації та урбанізації збіглися з процесами національного відродження. В Україні вони збіглися лише на короткий час – у 1920-х роках, після чого, навпаки, внаслідок цілеспрямованої русифікаторської політики почала витворюватися щораз глибша прірва між речами «міськими = модерними» та «сільськими = українськими» – сьогодні більша частина населення України живе у містах, які є переважно російськомовними.

По-друге, методологічно вразливою є паралель між Україною та Ірландією. Адже для підсовєтських українців не релігія була головним показником ідентичності, і це робило українських інтелігентів «націоналістами», виокремлюючи їх із «новой исторической общности» – совєтського (російськомовного, звісна річ) народу. Тож, згадавши Ірландію, доречніше було б говорити про північну частину острова, де й досі жевріє глибокий конфлікт між автохтонами-католиками та креолами-протестантами.

І нарешті, по-третє, автор спрощено розуміє подібний конфлікт в Україні як суто мовне протистояння, недобачаючи його глибиннішої, соціальної природи. Адже йдеться не просто про домінування російської мови й культури над українською, а й про соціальне, політико-економічне домінування російськомовного населення над україномовним – домінування «першого світу» міської, модерної, російськомовної цивілізації над «третім світом» цивілізації сільської, відсталої, україномовної. Саме це робить авторські надії на «ревіндикацію» – без державних «підтримчих дій» (affirmative actions) – доволі примарними: адже поки що, за шість років незалежності, не вдалося не те що когось там «зукраїнізувати», а й бодай просто зупинити процес русифікації українофонів.

П. Балей до певної міри усвідомлює цю проблему, коли пише про «довговікові деструктивні процеси», які «й надалі дають в українському суспільстві по інерції», проте механізмів збереження тої «інерції» він не лише не аналізує, а й, до певної міри, їх затуманює – і коли пише, що етнокультурний принцип національного патріотизму в УССР «органічно» (sic!) перейшов у принцип патріотизму територіально-політичного та економічного; і коли ігнорує серйозну проблему політичної, економічної та мовно-культурної марґіналізованості українофонів, зводячи їхні домагання соціальної рівноправності до «перманентної внутрішньої боротьби за політичне "верховодство"», і коли, зрештою, вдає, ніби неприязнь багатьох русофонів до своїх україномовних сусідів чи україномовних областей є рідкісним явищем, породженим «надмірностями» українізації, – а не стійким результатом багатолітньої праці совєтської пропагандистської машини.

Цікаво, між іншим, що в одній зі статей автор розповідає житейську історію про помічену в трамваї неприязнь російськомовних киян до польських туристів, які голосно й соромно» розмовляли на публіці своєю мовою:

Чому це мало б обурювати київського українця? Бо це боляче нагадує йому його вихолощеність з національної гордости, почуття своєї меншевартости і приголомшеність культурою «старшого брата». Йому легше було б на душі, якби він бачив, що всі народи, як і він, піддалися асиміляції на копил «старшого брата».

Це – напрочуд проникливе пояснення психології засимільованих аборигенів: сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе, бо не здатні спроектувати свою колективну тінь на інших. Дивно, однак, що автор, за всієї своєї проникливості, не спостеріг подібної реакції київських (одеських, харківських, донецьких) аборигенів на українську мову, а якщо й спостеріг, то чомусь не наважився витлумачити її подібним чином. Зробивши цей крок, він, вочевидь, не зміг би вже так безоглядно закликати своїх земляків: «Залиште своїх російськомовних братів з їхніми власними забобонами і, закасавши рукави, беріться до праці, яку ви найкраще знаєте». Адже серед тих «забобонів» є й чимала доза українофобії (чи, точніше, українофонофобії); ну, а коли йдеться про «працю, яку найкраще знають» українофони, то слід, мабуть, передусім згадати вирощування свиней, доїння корів, підмітання улиць, вивезення сміття, а також писання віршів про дружбу братніх народів мешканцями письменницького гетто.

Пастки постколоніалізму

Таким чином, авторова полеміка з «літературними українцями», що живуть «не з якоїсь продуктивної праці» а з експлуатації української національної ідеї і з "любови до українського народу"», має вельми обмежений, непослідовний і, загалом, неконструктивний характер. Слушні засновки далеко не завжди ведуть його до слушних висновків.

Справді, автор має рацію, коли пише, що «політична революція (політичне усамостійнення), щоб утривалитися, мусить іти впритул із соціяльно-економічною революцією (узаконення власницького класу й уведення ринкової системи економічних оборотів); що успішно перевести ці революції можна тільки існуючими засобами та існуючими людськими силами, а не тими, що мали б бути завтра; тому всяка ідеологічна перебудова суспільства, культурно-мовна та релігійна, мусить проходити еволюційно», врешті – «що сьогоднішня Україна з усіма своїми слабостями політичного новородка не існує в порожнечі, а в обличчі найрішучішої московської опозиції до політичного усамостійнення свого київського февдала», і що «українська держава може стати тривалою дійсністю в сьогоднішніх історичних умовинах, [лише] коли автохтонна українська більшість населення зрозуміє, що сьогоднішня Україна є і мас залишитися багатонаціональною державою – в однаковій мірі дорогою кожній етнічній групі».

Цілком очевидно, що автор полемізує тут із крайніми націоналістами, яких він здавен недолюблює і яких уважає такими ж небезпечними для української незалежності, як і комуністи (хоч ні кількісно, ані, зрештою, сутнісно вони аж такими загрозливими сьогодні не є). Непомітно, однак, автор переносить цей полемічний тон і на поміркованіших та суспільне впливе ті тих націонал-демократів і на всю українську інтелігенцію, котра «ніколи не завдавала собі труду ґрунтовно вивчити свій власний нарід у його неперевершеній кладності», зате завжди претендувала на роль його «єдиноуповноваженого репрезентанта».

Особливо дістається активістам КУНу за «поетичні гіперболі» в їхньому «Маніфесті», які «дозволяються поетам для викликання потрібних емоцій», проте «в політиці служать тільки демагогам, які не трактують свою публіку поважно». Як характерний приклад такої «гіперболі» автор наводить рядки з «Маніфесту» про те, що за винятком 30-х років, коли більшовики вигубили третину нації, такої деукраїнізації України, як нині, ще не було. А тим часом, звертається П. Балей до «літературних українців», «коли вас найдужче росіянізували, а найкращих з вас справді душили, виголоджували і живцем заморожували, ви мовчали»:

Тож не перетягайте струну і пам'ятайте, що в народі не забувається ваша привілейна позиція під комунізмом як «інженерів людських душ», і якщо ви й далі хотіли залишатися на державних гонорарах і замовленнях, то ви зробили помилку. У світі, в якому ви опинилися, всяка пересічного рівня літературна продукція підлягає ринковому законові попиту. І поки грамотне суспільство достатньо не накормлене, не вдягнене, не взуте