Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

краси, яка може бути під орудою людей, усієї естетики є, безумовно, рослини (зрештою - їжі теж; тут ідеальне і матеріальне єдині, як ніколи). З іншого боку - мало що інше є таким досконалим утіленням етики, як догляд за рослинами. Не кажучи вже про те, що споглядання сезонних змін - найпростіший вихід у приватну філософію. Тому сербський лісівник Лукач засадив подвір’я ґражд привезеними з Македонії квітучими кущами: барбарисом, камеліями, вересом, кизилом, вовчими ягодами, форзиціями, гортензіями, жасмином, маґноліями, рододендронами, клематисами.

15. Саме ж місто Анна сказала обгородити прозорими зиґзаґуватими гуцульськими огорожами з довгих смерекових лат - воринням. Уходилося до міста справжніми воротами розлогами, розсуваючи заворітниці.

Особливої потреби в цьому не було, але Анна хотіла оживити якнайбільше слів, необхідних тоді, коли такі огорожі є - ґари, заворинє, гужва, бильця, кєчка, спиж.

Ситуації у колориті

1. Головним мешканцем Ялівця був, звичайно, сам ялівець. Франц розплановував будову міста так, щоб не знищити жодного куща на всіх трьох сторонах схилу. Оскільки дерева було обмаль, більшість будинків будували із сірих плит кам’яних виступів, які в деяких місцях називаються ґорґани. Тому основними кольорами міста були зелений і сірий - ще менше, ніж на гуцульській кераміці. Але якщо сірий був усюди однаковим, то зелень мала багато відтінків. Навіть трохи інакше - недобре було би казати зелений. Краще - зелені. Зелених було справді так багато, що все видавалося неправдоподібно кольоровим. Навіть не враховуючи тисяч справді радикально інших крапок - бордових, червоних, рожевих, фіолетових, синіх, блакитних, жовтих, помаранчевих, білих, ще раз зелених, коричневих і майже чорних квіток. За цими квітами маленька Анна вивчала кольори (Франц часто думав про той час, як про щось найліпше. Називання кольорів стало для нього очевидним утіленням ідеї творення світу і порозуміння). Якщо жити уважно, то квітникарство в такому місті не потрібне. Так і було.

Ще треба собі уявити суцільні смуги кольорів ближчих, дальших і далеких гір, які було видно з кожної точки Ялівця. Ще неба, хмари, вітри, сонця, місяці, сніги і дощі.

2. Довкола цього кам’яного поселення росло так багато ялівцю, що запах його нагрітих, розмочених, надламаних, роздушених ягід, гілочок і коріння аж переростав у смак.

3. Важко зрозуміти, коли Себастян устиг так багато поговорити з Францом, що пам’ятав стільки окремих Францискових фраз. Адже в них був лише рік і дев’ять місяців. Але більшість того, що сказав Франциск, збереглося саме завдяки Себастянові. Якраз від нього Непрості записали ті найвідоміші речення, які потім були відтворені на різних предметах гігантського обіднього сервізу порцелянової фабрики в Пацикові. Друга Анна якось навіть жартувала, що всі ці казання вигадав сам Себастян, а вислів «Франц казав» - це Себастянові слова-паразити. Так само, як і курва, мабуть, насправді, та, просто.

4. У кожному разі сам Себастян казав, що Франц казав, що життя залежить від того, попри що йдеш. Але те, попри що йдеш, однаково залежить від того, куди ходиш. Тобто змінити його досить просто. Важче з іншими визначальними стихіями - що п’єш і чим дихаєш.

В Ялівці всі дихали етеристими смолами ялівців і пили ялівцівку, в яку ялівець потрапляв тричі. Бо вода, в якій бродили солодкі ягоди, сама спочатку роками переливалася з неба в землю, обмиваючи ялівець, натираючись ним і запам’ятовуючи його, а потім ще й нагрівалася на вогні з ялівцевих полін.

5. Ялівцівку варили на кожному подвір’ї. Свіжі пагони виварювалися в казанах зі спиртом, вигнаним з ягід ялівцю. На камінні збиралися випари, які охолоджувалися і скрапували густим джином. Бувало таке, що над дахами зависали важкі джинові хмари. Тож, коли збиралося на мороз, алкоголь проривався з неба. На землі, вже попередньо охолодженій, він замерзав, і вулиці вкривалися тонкою кригою. Якби полизати той лід, то можна було би сп’яніти. В такі дні ходити вулицями треба було ковзаючи. Хоч насправді нога не встигає послизнутися, якщо йти досить швидко - щоб підошва якнайкоротше терлася об лід.

6. Найперша Анна з’явилася в Ялівці вже тоді, коли місто ставало модним курортом. Незадовго перед тим вона дуже побилася, падаючи зі скелі, хоч була прив’язана шнурком, і довший час нічого не їла. Все ж страшенно перелякалася. На другий день вона все одно пішла в гори і спробувала лізти. Але нічого не вийшло. Вперше тіло відмовлялося бути продовженням каменя. Щось там виявилося сильнішим. Вона приїхала до Ялівця, пила джин, збиралася тренуватися, але пила джин. Не наважувалася навіть підійти до скель. І невдовзі познайомилася із Франциском. Він робив анімаційні фільми, заради яких до Ялівця приїжджало вже не менше туристів, ніж до джину.

7. Анна почувалася, як лишайник, віддертий від голого берега холодного моря. Мусила просто протриматися, щоб утриматися. Бо інакше було б ніяк. Їй дуже хотілося не бути злою. Боже! Не дай мені когось скривдити - молилася вона щохвилини.

Вперше вони із Францом заночували в барі, де, випадково забрівши під вечір, не могли не лишитися до ранку. Бармен був настільки не подібний на бармена, що вони досить довго чекали на когось, до кого можна було б звернутися. Там вони робили одне одному джиновий масаж, відбули три джинові інґаляції, підпалювали джин-первак на долонях і животі, пили розлитий по столі і з рота в рот. Анна ще не уявляла собі Франца в якомусь іншому місці.

8. Вночі лежали поруч на складених стільцях і зрозуміли, що за збігом кісток і м’якоті вони брат і сестра. Або чоловік і жінка. Навіть якщо більше такого не буде, думав Франциск, все одно приємно доторкатися. А вона думала про різні дрібниці і дивноти, які трапляються або можуть трапитися будь-коли.

Заки вони спали, припасовуючи кості до м’якоті, і кості до костей, і м’якоть до м’якоті, їхні черепи безперервно доторкалися якимись нерівностями. Вони поверталися, притискалися, крутилися і відсувалися, а черепи не роз’єднувалися ні на мить. Часом черепи гримотіли, зачіпаючись надто виразними горбами і западинами, і вони часто будилися, лякаючись непомірної близькості, яка забезпечувалася самими головами. Більше ніколи Франциск і Анна не переживали такого спільного прояснення і прозріння.

Надворі почало світати. Головна вулиця містечка проминала зачинені бари, темні подвір’я, захаращені виноградом, який ніколи не достигав, низенькі кам’яні огорожі, високі брами і простувала до підніжжя тисячошістсотдев’яностоп’ятиметрової гори, поступово переходячи в ледь помітну стежечку, яка такої пори дня світилася білим.

9. Вагітність Анни була періодом суцільного щастя. Тим, що можна по-справжньому