Карел Чапек - Війна з саламандрами

приховано, найімовірніше вкрай спорадично, а може, й у географічній ізоляції? Можливо, життєві умови цієї допотопної саламандри змінились у біологічно сприятливому напрямку, і для рідкісного міоценового релікта настала нова епоха напрочуд бурхливого розвитку? В такому разі не виключено, що Andrias Scheuchzeri не тільки розмножуватиметься кількісно, а й еволюціонуватиме якісно і що наша наука матиме унікальну нагоду спостерігати принаймні в одного зоологічного виду потужний мутаційний процес. Те, що Andrias Scheuchzeri вміє прорипіти кілька десятків слів і навчитись кількох фокусів, з наукового погляду зовсім не чудо, хоча профани і вбачають у цьому вияв якогось інтелекту; справжнім чудом є той могутній життєвий порив, що так несподівано й так ефективно розбудив для дальшого розвитку еволюційно відсталий і майже вимерлий зоологічний вид. Впадають в око й деякі особливі обставини: Andrias Scheuchzeri — єдина саламандра, що живе в морі, і — це ще прикметніше — єдина саламандра, яка водиться в ефіопсько-австралійському регіоні, в міфічній Лемурії. Просто-таки хочеться сказати, що природа раптом забажала надолужити одну з прогаяних можливостей, довести до кінця розвиток однієї з життєвих форм, які вона в цьому регіоні забула чи не змогла повністю використати. І далі: дивно було б, якби в усій океанській області, що пролягає між японськими гігантськими саламандрами з одного боку і аллеганськими з другого, не існувало жодної проміжної ланки. Якби Andrias’а не було, нам, по суті, довелось би припустити його існування; він, можна сказати, просто заповнив той вільний простір, який мав займати споконвіку згідно з географічними й еволюційними закономірностями. Хай там як, — закінчував свою статтю професор, — а на прикладі цього еволюційного воскресіння міоценової саламандри ми в шанобливому подиві бачимог що Геній Розвитку ще зовсім не закінчив своєї творчої діяльності на нашій планеті.

Хоч редакція потайки категорично вважала, що такі вчені міркування, власне, не годяться для газети, статтю надрукували. А незабаром професор Угер одержав від одного з читачів такого листа:

“Вельмишановний добродію!

Торік я купив у Чаславі будинок на майдані. Оглядаючи будинок, я знайшов на горищі скриню зі старими, рідкісними книжками, переважно науковими, як-от: два річні комплекти журналу Гібла “Гіллос”[82] — за 1821 і 1822 роки, “Ссавці” Яна Сватоплука Пресла[83], “Основи природознавства, або ж фізики” Войтеха Седлачека[84], дев’ятнадцять річних комплектів популярного енциклопедичного алманаху “Крок”[85] і тринадцять комплектів “Часопису Чеського музею”[86]. Між сторінками Преслового перекладу “Міркувань про катаклізми земної кори” Кюв’є (1834 р.) я знайшов вирізку зі старої газети й вичитав з неї повідомлення про якихось дивовижних ящерів.

Прочитавши Вашу чудову статтю про отих загадкових саламандр, я згадав про ту закладку з книжки й відшукав її. Гадаю, що вона могла б зацікавити Вас, а тому, як палкий шанувальник природи і Ваш ревний читач, посилаю її вам.

З глибокою пошаною

Й. В. Найман”

На доданому до листа клапті газети не було ні назви її, ні дати; за шрифтом і правописом її можна було віднести до двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя. Папір так пожовк і зотлів, що текст важко було прочитати. Професор Угер хотів був уже кинути папірець у кошик, але сама старизна того клаптика чомусь зворушила його, і він почав читати. За хвилину він шепнув: “Сто чортів!” і нервовим рухом поправив окуляри. Ось який був текст вирізки:

ПРО ЛЮДОЯЩЕРІВ[87]

Ми вичитали з однієї чужоземної газети, що якийсь капітан англійського військового корабля, вернувшися з далеких країв, повідомив про дивовижних плазунів, котрих знайшов на одному невеличкому острівці в Австралійському морі. На тому острові є озеро з солоною водою, одначе з морем не з’єднане й вельми трудно приступне. Якось капітан із корабельним цирульником одпочивали на тому озері. Аж раптом із озера вийшли тварини на взірець ящерів, завбільшки з морського собаку чи тюленя, одначе ходять вони на двох ногах, і зачали химерно та зграбно вихилятися на березі, ніби танок вели. Капітан і цирульник, із рушниць вистреливши, двох тих тварин уполювали. Тіло в них слизьке, бо шерсті й луски ніякої, тож вони подібні до саламандр. Назавтра, по них прийшовши, мусили їх через сморід прикрий там і покинути, а матросам звеліли, щоб вони обловили озеро сітями й кілька тих потвор доправили на корабель живцем. Обловивши те озеро, матроси всіх ящерів у великому числі вимордували і лише двох живцем привезли на корабель, оповідаючи, що тіло в них має отруту і пече, ніби кропива. Тоді тих ящерів посадили в кадоби з морською водою, щоб живими до Англії довезти. Та шкода! Як минав корабель острів Суматру, ті піймані ящери, з кадобів вилізши й віконце в облавку під палубою відчинивши, вночі стрибнули в море й щезли. За свідченням капітана й корабельного цирульника ті тварини вельми чудні й хитрі, ходять на двох ногах і кумедно дзявкають та плямкають, але для людей не страшні анітрохи. Отож їх, певне, можна слушно називати людоящерами.

Ось що було в тій вирізці. “Сто чортів!” — схвильовано повторив професор Угер. Чому тут нема ні дати, ні назви тієї газети, що з неї хтось колись вирізав оце? І що то була за чужоземна газета, і як звався той “один капітан”, і який то був англійський корабель? І котрий “острівець у Австралійському морі?” І чому тоді люди не висловлювалися трохи точніше і… ну, трохи більш по-науковому? Адже це неоціненний історичний документ…

Острівець в Австралійському морі, так. Озеро з солоною водою. Видно, то був кораловий острів, атол із важко приступною солоною лагуною; якраз підхоже місце, де б могла зберегтись така викопна тварина ізольована від біологічно розвиненішого середовища в безпечній природній резервації. Звичайно, дуже розмножитись вона там не могла, бо в озерці не вистачило б для неї поживи. Це ясна річ, сказав собі професор. Тварина, подібна до ящера, але без луски і ходить на двох ногах, як люди отже, або Andrias Scheuchzeri, або якась інша саламандра, близько з ним споріднена. Припустимо, що це був наш Andrias. Припустімо, що ті проклятущі матроси вимордували його там, у озерці, й на корабель попала живою тільки одна пара; та пара, котра потім утекла в море поблизу острова Суматри. Тобто на самому екваторі, де біологічні умови дуже сприятливі, а кількість поживи необмежена. Хіба не можливо, що така зміна середовища дала міоценовій саламандрі потужний імпульс до розвитку? Ми знаємо, що ці тварини були призвичаєні до солоної води; уявімо собі, що на новому місці вони оселилися в спокійній, захищеній