Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

— А решта — брехня?

— Включно з іменем виховательки.

— Але ж ти базікало, Боро!

— «Іздєржки» професії, — зухвало відповіла оповідачка.

Кілька разів Гордій брався доливати вина у келихи. Голос його робився усе більш піднесеним та веселим.

А коли черга дійшла до нього, сказав:

— А мені наснився сон, ніби я на війні вбив чоловіка. Беру його документи, розгортаю — а ми з ним в один день народилися.

Тьмяно блимнула пляшка у темряві.

— Нє, так не піде. Сни не можна, — пролунало з темряви, — треба життєві історії розказувати.

— Тоді ось що. Тема «малювання». Від Івана Івановича перебираю. Моїм дідом насправді був не той, що мене виховав, а один художник. Я маю портрет моєї бабусі, яку він колись намалював. Вона тоді, звісно, була молодою…

— Гарна була?

— На портреті не видно: точка, точка, два гачечка. Не шарж, не жарт — портрет. Але дивний такий.

— О! Пішла жара! — вигукнула Божка. — Вже майже вірю!

— А як його прізвище? — поцікавилась Лідія.

— Ну, це не суттєво. Кажу: просто відомий художник. Такий, як автор того міського пейзажу, що у вас над кріслом. Наївне мистецтво.

— Біля каміна? Оті смішні будинки? — показує у темряву Божка.

— Припустимо.

— Шановний! — вступає Іван Іванович. — Тут я одразу змушений сказати, що не вірю. Цей малюнок дуже нагадує руку Никифора, його стиль, але він чомусь не підписаний. Або Никифор його не домалював, або — швидше за все — це не він.

— Це відомий художник? — запитує Божка.

— Всесвітньо відомий, — каже Іван Іванович. — Про Никифора я знаю достатньо.

— Ну що ви знаєте? — запитує Гордій.

— Хоча б те, що дітей у нього не було. Я, перепрошую, знавець, хоч і не професійний, примітивного живопису. Я у гімназії вів факультатив з історії живопису. Тому — ні. Моя відповідь — ні, не вірю. Тут ви програли.

— У нас вже правила змінились, а я й не помітив? Оповідач програє, якщо йому не вірять?

Іван Іванович мовчить.

Гордій допиває вино.

— Гаразд. Програв. І то вчасно. Мушу йти.

— Ну чому? Тільки ж почали!

— Все, я пас. Курити хочу і справді час додому.

— Та куди ви у таку темряву? Жоден ліхтар не світиться на вулиці, — зупиняє його Бора. — Місця вистачить усім. Залишайтеся.

Борі спадає на думку, що треба сказати йому про вільну кімнату.

— При самому вході праворуч — вільна кімната, — каже вона. — З двома виходами. Можна у передпокій вийти, а можна надвір.

— Дякую. Завтра зранку я у вас. Не можу залишитись. На мене пес чекає.

Нічне повітря — як вода з сільської студні. Відчутно похолодшало.

— Ніколи б у таку темінь не вийшла, — каже Лідія, і з її рота йде ледь помітна пара.

Чоловіча фігура у підсвітці місячного сяйва прямує до хвіртки і, зачинивши її за собою, зникає за живоплотом.

— Нема кому пса вигуляти чи що?.. — дивується Лідія.

Вони повертаються за стіл, від їхніх рухів скаче полум’я свічки, а коли язичок світла вирівнюється, пустивши вгору темний струмочок кіптяви, Бора каже:

— Іване Івановичу, я що думаю… може, варто винайняти адвоката?

Чути, як потріскують дрова у каміні. Іван Іванович відповідає не одразу, а тоді вже й не потребує жодних запитань.

…Для чого? Від кого захищатись? Від своїх пасербиць? Боже збав. Давно усе обдумав і вирішив — поступитись. Як? Звичайно й просто — поступитись. А чому — це вже інше запитання. З кількома відповідями. Через безперспективність боротьби. Відповідь перша. Бо ж справді — до чого призведе ймовірна перемога? Позивач та відповідач під одним дахом не уживуться, а продавати дім, купувати помешкання, аби роз’їхатись, — ні, і ще раз ні, він такого марафону не витримає. Краще той час, що йому залишився, витратити на інше. Часом варто скласти зброю ще до початку борні, не виймати її. Не тягатися по судах, не товктися на руїнах того, чого не відновиш. Змиритися. Саме змиритися. Просто жити. І чому б не у домі престарілих? Можливо, життя існує й у цьому заповіднику для старого непотребу.

Так і сказав — «старого непотребу», і ніхто зі слухачів його не перебив, бо він не дозволив.

— Є ще одне пояснення, — далі вів він. — Можливо, головне. Вона не могла такого зробити. Вона — розумієте? — не могла. Копирсатись у деталях, вишукуючи докази тому? Ні. Нізащо. Краще вже таємниця, недомовленість, аніж доведена кимось у суді неправда. Не могла піти на таке. Її могли змусити. Підштовхнути могли, надурити. А як воно було насправді, тепер вже не запитаєш. І якщо пасербиці таке задумали й зробили, то разом усім жити вже точно нема сенсу.

Іван Іванович замовкає. Він стільки думав про це на лікарняному ліжку, на лавці у тіні розлогої акації, або прогулюючись «серцевою» алеєю — вона справді закладена у формі серця — під кардіологічним корпусом. І згодом, у центрі реабілітації, за містом, у лісі. Там були сосни замість акацій, Іван Іванович ставив собі щодня мету: дійти до дальніх сосен з горішками у кишені — там на дзвінкий стукіт прибігали обережні білочки.

Ні, він не буде судитися. Він прийняв це рішення ще у лікарні — не судитися за будинок. Не пручатися й не захищатися.

І якщо бути відвертим до кінця, то щось таке приблизно мало статися врешті-решт. Бо сам в усьому винен. Sibi quisque peccat — «Кожному доводиться розплачуватися за свої гріхи»…

З донькою та сином зв’язок втратив: одна жінка не дозволяла з дітьми зустрічатися, інша сприймала цю ситуацію, як належне. А він погодився і з однією, і з другою. Nemine contra dicente — «Без сперечань». Нема на то ради, мовляв. А її діти — дівчата — вже були немаленькі, вони його одразу не сприйняли. І що більше він намагався їм сподобатись, то більше дратував. Та й було від чого! Так, він зануда, він книжковий хробак, а проте любив їхню матір, можливо, це був його єдиний плюс перед її дітьми. Спільна втрата їх не зблизила, вони ще більше віддалились. У черговій суперечці старша сказала: їхали б ви, Іване Івановичу, до себе! До себе? Ну, до себе, до Стрия, ви ж там маєте хату. Ох, якою злою хвилею його накрило — слово за словом такого одне одному наговорили, згадати страшно. І саме тоді вони показали йому документ: вашого тут нічого немає. Хата записана не на вас.

Він усе це вже пережив. Йому зараз — аби дах над головою,