Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі мовчали, не зводячи з Івана Івановича очей, а він говорив та й говорив.
— Колись друг Вітька переписав на бобіну… — як, що таке бобіна?.. — це, дитино, бабуся ваших флешок, така котушка із намотаною довгою-довгою коричневою стрічкою аудіозапису — тож і кажу, переписав мені Вітька пісні Бітлз. І там була одна така, може, знаєте?.. «Коли мені буде 64», — Іван Іванович кахикнув і несподівано англійською більш-менш пристойним тенором заспівав: — Will you still need me, will you still feed me, When I’m sixty-four… — і про всяк випадок уточнив: — Ви ж розумієте англійську? «Чи буду тобі потрібний, чи варитимеш мені їсти, коли мені буде шістдесят чотири»…
Дівчата закивали головами.
— Ми ще тоді, придурки, реготали: стільки не живуть, — далі вів оповідач. — Оком не встиг змигнути — ось вони, мої 64! Вен ам сіксті фо-ор! І знову сам, і знову на роздоріжжі, усе спочатку, а в думках — вірите? — гідність зберегти б.
Тому й судитися, милі дівчата, не буду. Який сенс? Ну присудять розділити будинок, так хто ж його ділитиме і як? Або присудять кімнату чи частину будинку — і що з того? Мені ще у лікарні один майор внутрішніх справ у відставці сказав: вони купили той штамп про виписку у паспорті, а насправді вас не виписали, дев’яносто дев’ять відсотків — не виписали, на понт беруть. А мені яка різниця? Для чого мені ці війни місцевого значення? Краще вже у дім престарілих. Вестиму там, — чи то засміявся, чи то закашлявся, — гурток «Художники-примітивісти», розповідатиму про Катерину Білокур та Ніколо Піросмані. Може, серед моїх учнів теж у когось відкриється талант художника, кхе-кхе. Або сам нарешті закладу квітник, довкола будинку престарілих — там є, де дати волю фантазії, я бачив…
І він нарешті замовк, втягнувши у себе повітря і видихнувши його протяглим «п-ффу…».
І Бора раптом подумала, що зараз він запитає: «Вірите?»
7
Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати:
— Вставай, сонько, спізнишся до школи.
Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» — від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!».
Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, — підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу.
Лідія вийшла, накинувши куртку, запросила майстра почати день зі сніданку. «Потім», — сказав він.
Лідія це сприйняла як сигнал до повної активізації. Попередила когось по телефону: одяг з гуртівні привезе завтра, бо сьогодні немає сенсу. Вона знаходить переконливі аргументи до свого висновку, і Бора не може зрозуміти — справді сьогодні немає потреби їхати до Стрия, на гуртівню, а тоді знову до Львова, чи просто Лідії подобається Гордій, і тому вона хоче залишитись. Спостерігаючи за тим, як подруга завзято береться ліпити вареники з картоплею, Бора таки схиляється до другого варіанту.
— Ти ж казала, вареники — важка їжа! — нагадує вона.
— Для жінок важка, для чоловіків добра, — не помічає іронії Лідія і без паузи — у прочинені двері: — Іване Івановичу!
Як ніби чекав: виходить з кімнати, бадьорий, усміхнений, у білій сорочці та у трикотажному жакеті на ґудзиках.
Перехопивши погляд Бори, каже:
— Найкращий лік проти поганого ранкового настрою — вдягнути білу сорочку.
Старанно зачісує волосся догори — і рушає по сметану. У вітряний сонячний день, коли у повітрі літає жовте прозоре листя та срібні нитки павутиння, ніби й не було вчорашньої негоди.
Обід накривали у вітальні, де вчора грали у «Вірю — не вірю». Іван Іванович вже сидів за столом з книжкою у руці, схожий на відвідувача ресторану, що чекає на своє замовлення. Гордій усміхнувся, побачивши його:
— Іване Івановичу, — відсунув своє крісло, — я вчора наговорив зайвого…
Жінки мовчки розкладали на скатертині тарілки й виделки…
Іван Іванович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх скелець.
— Vinum locutum es, — озвався дружелюбно.
— Вінум локутум ес, — повторив Гордій. — Винуватий заслуговує ліктя…
— Цікавий варіант, — Іван Іванович усміхнувся, згорнув книжку, заложивши між сторінками інструкцією до якихось таблеток.
— Що воно таке насправді? — запитав Гордій.
— Говорило вино.
— Справді. Говорило вино. Не ображайтеся на мене.
За столом Лідія жартує, підкладає чоловікам у тарілки, голос дзвенить, очі сяють. Божку, що «заїхала по дорозі», з порога саджають за стіл. Зустрівшись поглядом з Лідією, вона дивиться на свої руки — і біжить до ванної. Здавалося, зараз усі позбирають посуд і залишаться за цим столом, як учора. Але Гордій, подякувавши, встає: на нього чекає робота у саду. Лідії час повертатись до Стрия. А Божка йде додому, вона сьогодні «скайпиться» з батьками. «От і добре, попрацюю», — думає Бора.
Але плани на вечір таки доводиться усім змінити.
Двері ж ніхто не зачиняв. Не встигли отямитись, як у передпокої вже тупцювали, залишаючи сліди на підлозі, троє незнайомців.
Не виникало жодного сумніву, що цей попереду, у пальто, невисокий з борідкою, є головним, а ті двоє, з обличчями без емоцій, — другорядні.
— Ви тут господиня? — усміхнено глянув на Бору невисокий з борідкою.
— Я.
— Дозвольте пройти.
І не зводячи з Бори погляду, підносить папку з паперами вгору, показує на стіл у вітальні, повторюючи:
— Дозвольте?
Тоді й Іван Іванович — він щойно влаштувався почитати біля каміна — книжку вбік відклав. І Лідія розгублено привіталась від дверей — вона щойно вийшла з ванної, глянула скоса на сліди у передпокої та, не отримавши відповіді на своє «доброго дня!», зупинилась біля столу. І Божка завмерла, спочатку на сходах, на передостанній сходинці, затримавши руку на дерев’яній кулі, а тоді біля каміна: вона щойно зібрала нагорі свій наплечник, пропустивши початок подій, і тому не могла второпати, що відбувається. Ніхто не розумів, що це за дивні гості і чого їм треба. У кімнаті з каміном лише Гордія бракувало: шуму знадвору вже не було чути, хоча він щойно складав за будинком порубані дрова, поспішав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.
