Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

йому зробили щось таке, від чого він майже помер. Якусь ін’єкцію чи щось таке, донині не знаю. Його витягали з того світу пункцією спинного мозку. У свої 48 років він, хоч і вижив, але так ніколи звідтам не видряпався. Передусім він покинув ліс і лісівництво. Це так, наче припинити жити єдино можливим життям. Відтоді він протягнув ще два десятиліття, але то було швидше якесь таке доруйновування себе. Родичі Його влаштували машиністом на тепломережу — він, здається, прийняв це з покірністю, але так нікому цього й не пробачив. У липні, коли в мене нарешті почалися вакації, я мусив повернутися додому. Я шалів без Львова і рятувався лише писанням про Львів. Звісно, під музику. Написані шматки здавалися мені геніальними, можливо, це так і було — тоді і там. Геніальність є суб’єктивною, чи не так? Мене роздирала самотність, я нікого не хотів бачити, ми жили удвох із бабцею, котрій дедалі більше відмовляли ноги і вона вже не могла сходити з третього поверху. Мама була на морі, а батько в лікарні. Мої вакації спливали в чергах за сякою-такою жрачкою, я ненавидів це спалене літо і свій спалений дім, і ці щоденні відвідування психушки з передачами для батька. Я хотів піти, розчинитись у Світі, у Львові, зникнути серед його пагорбів. Ні, знаєш, часом я любив це: спаковувати всі ті шпитальні слоїки, приготовлені бабцею худі бульйони, мені подобалося приховувати від неї в наплечнику чергову пачку «Фільтру» для батька, я любив наближатися до мурів лікарні, викликати його, чекати поки він — нестерпно повільно — віднесе всі ті слоїки до своєї палати, а потім таємно курити з ним у якихось кущах і всіляко намагатися підтримувати його жарти на тему алкоголіків у лікарняних піжамах. Він забував, про що ми вже встигли поговорити, і повторювався. «Знаєш, — казав він, прищурюючи око від диму, — ще трохи — і в тебе не стало б тата». Ми обидва вдавали, що весело сміємося з цього приводу, ми сміялися до сліз і витирали очі. Іноді я заставав його за підвечірком в їдальні, він сидів за одним столом з кількома іншими чоловіками в піжамах, і це було жахливо дико — бачити, як він їсть за одним столом з чужими людьми, так, наче він уже пішов з дому і навіки потрапив до якоїсь іншої спільноти. Якщо чесно, мене доводила до розпачу ця його несподівана втрата себе самого. До мене дійшло, що ми вже ніколи не побоксуємо собі на дозвіллі. І не підемо удвох поплавати в озері. Або, скажімо, на стадіон — дивитися, як «Ураган» учеше по самі помідори якому-небудь «Колхозчі» з Ашхабаду. Не кажучи вже про мотогонки на вертикальній стіні або мотокрос на Вовчинецьких горах.

І саме тоді ти його покинув?

Тобто?

Я маю на увазі те, про що ти пишеш у «Центрально-східній ревізії» — ось тут: «…я віддалявся від батька згідно з обов’язком зміни часів. …Можливо, це було моє перше велике визволення — я позбувався однієї з найсильніших залежностей. А втім, це не конче так: не стільки визволення, скільки розчарування. Лісовий герой і харизматичний оповідач історій розвалювався в мене на очах, зникав у минулому. Залишався нестримно старіючий чоловік, забудькуватий і повільний, схильний до набридливого повторення одних і тих самих сюжетів (від занадто частого вжитку вони марніли, стиралися, блякли, губили колишню пружність і безсумнівність), залишався хронічний розкладач пасьянсів і відлюдник».

Ну так, це воно. Ні, це не так. Не зовсім так. Так, з одного боку я покидав його, як усі блудні сини, це ясно. А з іншого — я все одно не міг без нього жити. В одне з наступних літ, знову під час вакацій, я натрапив на його записник. Він чомусь забув його вдома. Припустимо, що він забув його. Працюючи машиністом на теплостанції, він мусив чимось заповнювати час. У тому записнику були всілякі його малюнки, гуморески, віршики, навіть кросворди, що їх він намагався укладати. І от я знаходжу в ньому його прощальну записку. У ній він досить офіційно звертається до своєї дружини, пояснює, чому він іде з життя, бажає їй чимшвидше знайти себе в цьому світі без нього, сподівається, що я, син, хоч трохи його зрозумію. Була п’ята пополудні, його зміна тривала до восьмої вечора. Я кинувся дзвонити до нього на станцію. Коли він це написав? Рік тому? Минулого тижня? Минулої ночі? Він уже зробив це? Щойно, дві хвилини тому? Чому він досі не підійшов до телефону? П’ятий гудок, шостий. І коли він таки врешті відповів, я лише видихнув щось типу «Е-е-е-е, тату? Така справа… Прийдеш з роботи — зіграємо в шахи, окей?». Він був явно ошелешений — з чого б це я так, які ще шахи, ми не грали в них триста років. Увечері ми не говорили про це. І ніколи в житті не говорили. Я дуже хотів оточити його увагою і відвести подалі від думок про самогубство. Можливо, ту записку він підкинув мені навмисне. Як сигнал, що він завжди готовий. Але я ніколи не запитав його про це: мені видавалося ризикованим навіть порушувати цю тему. Та ні, просто я все одно не зміг би чогось такого вимовити — ротом, губами, язиком. Дякувати Богу, ця бомба сповільненої дії ніколи не спрацювала. Ми, люди, які живуть вигадуванням історій, щоразу вимальовуємо собі якесь нове страхіття, щось таке, що може тут і там трапитися з тими, кого ми любимо, якісь нещасні випадки, хвороби, комети, стихійні лиха. Для мене це одна з незаперечних ознак любові. Пам’ятаю, як улітку 79-го ми з Ніною мали роз’їхатися в Києві на якісь півтора місяця. Вона вирушила автобусом до Чернігова, а я трамваєм до залізничного вокзалу. Ще навіть не доїхавши до нього, я зрозумів, що її автобус швидше за все перекинувся і згорів, а сама вона швидше за все загинула. Це було ясно, як Божий день, бо як могло бути інакше? У 79-му році ще не було мобілок — і не те що у нас, а навіть у вас. Тобто з думкою про її загибель я прововтузився годин п’ятнадцять на розжарених цвяхах у поїзді. Зранку, вже вдома, я обережно запитав у бабці, чи не було яких-небудь свіжих повідомлень про автобусні аварії. Але тоді їх не бувало взагалі, таких повідомлень. Тобто аварії й катастрофи могли траплятися лише на Заході. Мені не залишалося нічого іншого, як тільки